У матеріалах радянської пропаганди шпигун «буржуазної країни» виглядав як атлетичний сильний чоловік, що підступно діє, користуючись слабкістю громадян. Проте у період сталінського терору слідчі НКВС масово поширювали звинувачення у проведенні шпигунської діяльності на студентів, пенсіонерів/ок, домогосподарок, тобто тих, хто ніде не працював й мало що міг довідатися. Розстрільні ліміти треба було виконувати, а «шпигунство» з боку «ворожих елементів» стало однією з «продуктивних» підстав для розвʼязування терору.
Олександрина Рудольфівна Штендер народилася у Кельні (Німеччина) 29 жовтня 1873 року в родині німецького актора. Її чоловік Павло Штендер був секретарем німецького консульства уРизі. Після його смерті в 1906 році жінка переїхала до Києва. Головним джерелом існування Олександрини Штендер була пенсія чоловіка у розмірі 156 рублів, яку вона отримувала у німецькому консульстві у Києві.
Рідна сестра Олександрини Рудольфівни жила в Лейпцигу (Німеччина) й з нею жінка активно листувалася. Саме це спілкування виявилось ще однією підставою для звинувачень. Під час першого допиту 17 грудня 1937 року жінка вказала, що в листах до сестри в 1932 році «писала наклепницьку інформацію про радянський союз, що у нас нібито немає продуктів харчування і що народ нібито голодує та просила, щоб сестра вислала продуктові посилки». Треба зазначити, що в тексті допиту слова «нібито» дописані окремо, ймовірно, пізніше й рукою самого слідчого.
Та головним звинуваченням Олександрини Штендер з боку НКВС була шпигунська діяльність. У другому протоколі того ж таки 17 грудня на запитання слідчого про «завдання шпигунського характеру» вона засвідчила, що «у 1937 році під час відвідування німецького консульства для отримання пенсії у процесі бесіди із секретарем консульства Гагемаєром скаржилася на погане життя у радянському союзі, розповідаючи про те, що існують нібито великі черги за мануфактурою, що народ ходить нібито обірваним та босим і ніде купити взуття і мануфактури». Далі виглядало так, ніби в цій бесіді їй запропонували інформувати німецьке консульство про настрої мас й ставлення до радянської влади. У той же час під час допиту Олександрина Рудольфівна зауважила, що практично за завданням консульства ні чого не зробила. Та під тиском слідчого далі «зізналася», що «збирала відомості про настрої селян, а також серед мешканців Києва і ці відомості передавала секретарю німецького консульства».
Ці самозізнання й стали основою для формування обвинувального висновку від 20 грудня 1937 року, де Олександрині Штендер інкримінували статтю 54-6 Карного кодексу УРСР, вказавши, що вона була «інформаторкою німецького консульства в Києві». В архіно-кримінальній справі привертає увагу проведення двох обшуків. Перший – одразу після арешту 14 грудня 1937 року, під час якого вилучили паспорт та облігації на 1835 рублів. Другий відбувся 11 січня 1938 року, коли в слідчих виникла «потреба» вилучити речі, які мають «прямий стосунок до пред’явленого звинувачення». Під час нового обшуку забрали, крім різних документів, фотокарток і листування, квитанції, а також план міста Києва, «патрони до револьверу системи Браунінг», посуд і коштовності. Оця різниця між першим обшуком, коли не знайшли «більше нічого», як зафіксовано в протоколі, й другим із патронами та іншим викликає сумніви. Чи не були патрони підкинуті, аби «доказати» шпигунство 65-річної жінки?
Рішенням двійки від 19 січня 1938 року Олександрина Рудольфівна Штендер в порядку виконання оперативного наказу НКВС № 00439 була засуджена до розстрілу. Вирок виконано в одній із в’язниць міста Києва 29 січня 1938 року. Імовірним місцем поховання є колишня спецілянка НКВС у Биківнянському лісі.
Реабілітована Олександрина Штендер у квітні 1989 року.
Микола Бривко
