Затишна Буча Київської області стала одним із основних символів жахливих злочинів російської армії в Україні. Та, на жаль, не вперше її мешканцям довелося потерпати від окупаційної влади. В радянські часи бучан не оминув і сталінський терор із його тотальним контролем, переслідуванням, нищенням. На сьогодні достеменно не відома кількість уродженців або жителів Бучі, репресованих у 1937-1938 роках, проте архівні матеріали дозволяють відтворити окремі їхні історії.
Кузьма Павлович Забарило народився 25 січня 1909 року в с. Яблунька Київської області (тепер – історична місцевість у м. Буча). Походив із селянської заможної родини, освіту здобув початкову. І навіть устиг відслужити у Робітничо-Селянській Червоній Армії (1931-1934) та створити родину (на момент арешту сім’я чоловіка складалася із дружини Василиси (Ваксилини?), 27 років, доньок: восьмирічної Надії та двохрічної Клавдії, матері Ганни). Чоловік благополучно працював трактористом на відомому в ті часи Бучанському цегельному заводі, аж поки радянська влада не взялася тісно за родину Забарил.
Причиною переслідувань став батько Кузьми – Павло Микитович Забарило, український військовик, учасник Першого Зимового походу, підполковник Армії УНР. Павло Микитович гідно боровся з більшовицькими окупантами, командував полком, був поранений у бою. З 1920-х років Павло Забарило жив на еміграції, тож органи НКВС зосередили свою увагу на дітях військовика. Попри те, що Йосип Сталін у 1935 році виголосив свої відому фразу «сын за отца не отвечает», реальна політика радянських спецслужб була геть інакшою. Сини Павла Забарила, хоч і жили дорослим самостійним життям, фактично «відповіли» за активну діяльність батька. Спершу старший син Авраам був засуджений на 10 років таборів за «шкідництво» на Бучанському цегельному заводі.
А 17 листопада 1937 року співробітники НКВС прийшли за Кузьмою Павловичем. Слідство у справі чоловіка було вкрай коротким: в архівно-кримінальній справі Кузьми Забарила аж два протоколи допиту від 18 і 19 листопада 1937 року, протокол очної ставки із Самуїлом Лейкіним від 19 листопада 1937 року – і вже 20 листопада складений обвинувальний висновок. У чому ж звинуватили 28-річного молодого чоловіка? Відповідь є очевидною: у тому, що він підтримував тісний зв’язок із батьком, отримував від того листи «контрреволюційного змісту», популяризував їх, тобто у термінах НКВС «проводив контрреволюційну націоналістичну агітацію проти заходів влади», «возвеличував польський фашизм». Сам Кузьма Забарило на першому ґрунтовному допиті (бо другий складався із одного запитання) щодо листів батька висловився так: «Листи отримували від батька з Польщі до 1927-1928 років (тобто востаннє листувалися за десять років до арешту!!! – Т. Ш.). У своїх листах батько мав намір відвідати Радянський Союз і крім того просив, щоб я приїхав до нього в Польщу. Ворожість батька до бідноти явно виражена була в його листі, в якому він відповів на надісланий братом лист в 1928 році і фотокартку його дружини. Він написав: «Це не дружина, а якась «наймичка»», тобто він цим підкреслив, що брат взяв собі не зі свого середовища». Могло, звісно, бути й так. А міг батько побачити, що одяг і вигляд українців того часу не відповідає образу, створеному радянською пропагандою на Заході. Так чи інакше, а фрази, які стосуються сімейних справ, оцінок і навіть «нелюбові» батька до бідноти стали тим гвіздочком, на який нанизалися інші обвинувачення, яких Кузьма Забарило не визнав. За версією НКВС, він, так само, як і брат вчинив «шкідництво на заводі». Чоловік же наполягав, що техніка зламалася випадково. Проте слів свідків цілком вистачило, щоб ухвалити людині смертний вирок. Показовими, до речі, є свідчення Лідії Дмитрієвої, що так само працювала на цегельному заводі. Окрім згадки про батька Кузьми, вона зазначила, що «Забарило говорив, що в Польщі найнекваліфікованіший робітник …п’є какао і каву, а в СРСР навіть майстер не має достатньо засобів на хліб». Об’єктивна оцінка дійсності або просто побутові розмови в тоталітарній державі прирівнювалися до злочину.
Кузьму Забарила розстріляли у Києві 10 грудня 1937 року, а його тіло таємно закопали у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу. За інформаціїє істориків, 25 січня 1945 р. СМЕРШ арештував батька – Павла Забарилу, який, імовірно, загинув у липні того ж року в тюрмі м. Познаня (Польща).
У 1960 році дружина Василина отримала фальшиву довідку про смерть Кузьми Павловича. У 1961 році Кузьму Забарила реабілітували за відсутністю складу злочину.
Тетяна Шептицька
