Усе, що ми робимо, відзеркалює наш вибір, іноді складний, а інколи – й неминучий. Не вибирає людина хіба що, де їй випало народитися і кому судилося бути її батьками… За радянської влади пролетарське походження було одним із чинників, які сприяли кар’єрному зростанню. Та наявність у Биківнянському мартирологу прізвищ успішних радянських управлінців виразно свідчить про їх незахищеність в епоху державного терору. Яскравим прикладом є доля Дмитра Грудини – відомого театрального критика, режисера і журналіста.
Дмитро Грудина походив із Ніжина – міста, яке на початку XVIIстоліття отримало Маґдебурзьке право, а за імперської доби стало освітнім і науковим центром України. Народився він 10 лютого 1893 року в багатодітній родині коваля Якима Кузьмича і його дружини Єфросинії Захарівни. Родина не відзначалась статками, та забезпечила дітям можливість отримати освіту. Дмитро здобував її у Першому парафіяльному міському училищі. Визначальним фактором у його долі стало близьке знайомство з Марією Заньковецькою, яка з 1901 року проводила у Ніжині, що славився потужною українською громадою, вільні від гастролей місяці. Разом із сестрою Євгенією Дмитро долучився до організованого Заньковецькою аматорського театрального гуртка, що зростило у його душі особливе ставлення до українського побутового театру. Це був один із найважливіших моментів у житті спадкового коваля Дмитра Грудини.
Аби зрозуміти, що вплинуло на його свідомість у юнацькі роки, необхідно уявити собі політичні реалії, у яких опинились мешканці Ніжина після 1905 року, коли містом прокотились спочатку студентські демонстрації, а потім – чорносотенні погроми. Визначально, що коло української інтелігенції Ніжина протистояло представникам «Союза русского народа», на чолі яких виступав сам міський голова. Так, революційні прояви, які відзначались гаслами за демократичні зміни, могли поєднатися у свідомості юнака (Дмитрові на той момент 13-14 років) із українським просвітницьким рухом, що мав ознаки народництва.
Доба Української революції відзначилась у долі Дмитра Грудини службою в імператорській російській армії (з фронтів Першої світової війни він повернувся у званні унтер-офіцера), вступом до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), співпрацею з газетою «Наш голос», яка була органом Центральної Ради для військових. Імовірно, особисті якості, переконливість, якої він досягав завдяки володінням мовою, а також виразний акторський талант допомагали йому у здобутті суспільного авторитету. Про це, зокрема, свідчить факт обрання його до президії Всеукраїнського з’їзду селянських, робітничих і солдатських депутатів (17-19 грудня 1917 року), на якому було відкинуто ультиматум Леніна і затверджено III Універсал Центральної Ради, що проголошував утворення УНР. У подальшому Дмитро Грудина виступав послідовним прибічником української національної ідеї: у 1920 році він увійшов до складу Української комуністичної партії (УКП), що протистояла більшовикам у питанні самостійності Української радянської республіки.
Діяльна натура Дмитра Грудини потребувала активності, й політична складова його життя, насправді, виглядає як доповняльна до основної – творчої. Доба розбудови нового суспільного ладу сприяла його бурхливій діяльності у театральній сфері. Він працював актором і помічником режисера Державного народного українського театру під керівництвом Панаса Саксаганського (1919), створив Державну театральну студію імені Марії Заньковецької у Ніжині (1922) і Народний український театр у Харкові (1924 – 1926), протягом семи років очолював Харківський музично-драматичний інститут (1927 – 1934), а також активно займався журналістикою і адміністративною діяльністю. Як режисер, Дмитро Грудина виступав прибічником традицій українського побутового та російського психологічного театру, і це спричинило його творчі конфлікти з реформатором сцени Лесем Курбасом.Протистояння загострилось під час театрального диспуту кінця 20-х років, із якого жодний не вийшов переможцем, адже державна домінанта не рахувалась із особистими вподобаннями митців.
Поступове згортання українізації та поширення кадрових «чисток» збільшували ризики для тих діячів культури (зокрема й управлінців), які хотіли промовляти українською мовою – зі сцени, з кіноекрану, з друкованих сторінок. Однією з останніх робот Дмитра Грудини був кіносценарій «Наталка Полтавка», написаний 1936 року та не затверджений як «націоналістичний», що на той момент дорівнювало поняттю «контрреволюційний».
Заарештований 29 травня 1937 року за звинуваченням у належності до міфічного «керівного центру антирадянської української фашистської терористичної організації», Дмитро Грудина пройшов крізь допити і тиск слідчих, які вимагали від нього визнання антирадянської діяльності. Документи справи доводять, що, визнавши себе «націоналістом», він твердо заперечував свою нібито ворожу діяльність проти радянської влади. Процес розтягнувся на півроку, і фінальним епізодом у ньому став смертельний вирок. Дмитро Грудина розстріляний 26 жовтня 1937 року. Таким був підсумок життя активного радянського діяча і національно свідомого українця. Реабілітація у його справі відбулася 1989 року.
Олена Полідович
