Сучасна людина при слові «шпигун» миттєво згадує кадри кінофільмів чи літературні образи й переважно уявляє собі протистояння розвідок або полювання за якимись секретами. У тоталітарній державі шпигуноманія стає наріжним каменем її офіційної політики. Викриття міфічних шпигунів у купі з пошуком «ворогів народу», нетерпимістю до іншої думки, псевдоколективізмом і страхом перед владою не лише формують у суспільстві важкий психологічний клімат, а ставлять під загрозу життя кожного громадянина, якого репресивні спецслужби ладні запідозрити у будь-яких провинах. У СРСР шпигуноманія набула величезних розмірів, адже правляча еліта вважала, що країна оточена ворогами-капіталістами. Відтак, чимало мирних громадян потрапили під прес НКВС і втратили життя через вигадані звинувачення у шпигунстві. До цієї категорії потрапив директор неповної середньої російської школи міста Чорнобиль, учитель математики Віктор Едуардович Врублевський, якого співробітники НКВС звинуватили у розвідувальній діяльності на користь Польщі.
Але що міг зібрати такого цінного і таємного учитель математики – для Польщі? Які він міг знати «секрети», окрім розкладу занять і фінансової звітності?
У протоколах допитів Віктора Едуардовича наявне його «зізнання» в тому, що він нібито з 1925 року збирав відомості серед усіх прошарків населення про політичні настрої і ставлення до радянській влади, а також проводив агітаційно-пропагандистську роботу з метою дискредитації влади. Звісно, директор школи має знати настрої учнів і їхніх батьків і проводити серед них виховну роботу. Та хіба ж тут є злочин, що може коштувати педагогу життя? У 1937-1938 роках, на жаль, відповідями на такі запитання ставали кулі чекістів.
Сам Віктор Едуардович Врублевський народився у 1901 році в Вінницькій області та походив із селянської родини. Здобувши освіту у Києві, почав працювати технічним працівником у с. Ковалівка. І лише у 1926 році пов’язав своє життя зі школою у селі Романівка Іванківського району, де працював до 1932 року. З 1932 року пов’язав свою долю зі школою міста Чорнобиль, де пройшов усі щаблі кар’єрного зростання. Та професійний розвиток В. Врублевського ґвалтовно перервав арешт18 травня 1938 року.
Під тиском співробітників НКВС Віктор Едуардович «зізнався» у поширенні контрреволюційних та націоналістично-фашистських ідей серед учнів і батьків та відкиданні «елементів політичного виховання дітей у комуністичному дусі»… В одному із допитів він також стверджував, що «все пускав на самоплив в результаті уся робота розвалювалася, а виховання дітей було дуже поганим». Натомість, реабілітаційні документи свідчать, що Віктор Едуардович просто повторював вигадки слідчих, сподіваючись, можливо, на милосердне ставлення. Під час реабілітації В. Врублевського його колеги дали високу характеристику діяльності свого директора. Вони відзначали, що Віктор Едуардович був вимогливим та водночас акуратним в роботі, доброзичливим, користувався великою повагою як в учителів, так і дітей.
Та для співробітників НКВС вистачило «зізнання» заарештованого педагога. Рішенням трійки при Київському облуправлінні НКВС 19 вересня 1938 року Віктора Едуардовича було засуджено до розстрілу з конфіскацією майна. А 21 вересня 1938 року Віктора Врублевського розстріляли в одній із в’язниць міста Києва.
Імовірним місцем його поховання, як і багатьох інших невинних жертв сталінського режиму, є спецділянка НКВС у Биківнянському лісі. Віктора Едуардовича реабілітовано рішенням Військового трибуналу Київського військового округу у 1961 році.
Микола Бривко
