У Києві, майже в центрі міста (вул. Богдана Хмельницького, 68), досі височіє «Роліт» – житловий будинок письменників, споруджений у 1934 році. Від архітектурного задуму В. Кричевського, який уявляв цей дім кораблем, що прямує у майбуття, майже нічого не залишилося. А про багатьох мешканців «Роліту» (кооперативу «Робітник літератури») нині нагадують хіба меморіальні дошки на фасаді. Проте серед цих дошок ви не знайдете облич і прізвищ тих, хто тут жив, писав, мріяв, дискутував – і був знищений у часи сталінських репресій. Відсутнє й ім’я письменника, журналіста, критика Якова Савченка, якого «чорний воронок» назавжди забрав з цього будинку.
Яків Савченко народився 3 березня (за іншими даними – 2 квітня) 1890 року в с. Жабки (у 1928-2016 рр. с. Луценки) Лохвицького району Полтавської області. Систематичної освіти не здобув, адже ні місцевої реальної школи, ані Київського університету так і не закінчив. Проте уже замолоду став проявлятися його літературний хист і зацікавленість у слові. У 1913 р. відбувся письменницький дебют молодого автора – його перший твір був опублікований у львівському журналі «Ілюстрована Україна». На письменницький шлях Якова Савченка і вибір ним стильового напрямку (а обрав він – символізм), найімовірніше, вплинуло особисте знайомство поета з тогочасними літературними зірками – Олександром Олесем, Андрієм Ніковським, Миколою Вороним, з якими перетинався у Києві.
Короткий час (з 1912 р. до приблизно 1919 р.) Яків Савченко мешкав у Житомирі, де співпрацював із газетою «Громадянин», яка ледве не єдина в регіоні виходила українською мовою. У 1919 р. волинська «Просвіта» видала першу книжку Якова Савченка «Поезії», друга поетична збірка «Земля» вийшла друком у Житомирі в 1921 році. Загалом період 1917-1926 років вважається одним із найпродуктивніших у долі Якова Савченка – поета (хоч поетичних книг він більше не видав) і журналіста. Його статті, рецензії, огляди, поезії залюбки друкували знакові часописи доби – журнали «Шлях», «Життя й Революція», «Гарт», «ЛНВ», «Універсальний журнал» та ін. Про участь Якова Савченка у подіях Української революції 1917-1921 років досі відомо небагато, але сам митець визнавав співпрацю з Кам’янець-Подільською газетою «Україна», що виходила у тимчасовій столиці УНР упродовж 1919-1920 років.
На початку 1920-х років Яків Савченко переїхав до Києва і вже торував собі шлях як літературний критик, кінематографіст (з 1929 року був редактором у ВУФКУ й на кінофабриці) і викладач (працював у Київському кіноінституті).
У ніч з 17 на 18 вересня 1937 року Якова Савченка заарештували співробітники 2 відділу УДБ НКВС УРСР. Обертання у відомих мистецьких колах, т.зв. «петлюрівське минуле» і «націоналістичні погляди», згадки прізвища Савченка на допитах іншими репресованими письменниками – усе це зумовило як предмет звинувачення, так і подальшу долю митця. Слідчі НКВС не особливо переймалися перевіркою фактів, інакше їх би точно зацікавили або різне датування «вербовки» Якова Савченка то письменником Михайлем Семенком, то директором ВУФКУ Петром Косячним, або особисте вербування уже Савченком – поета Андрія Михайлюка, що не підтверджується матеріалами справи останнього. Здійснення ж поетом «активної контрреволюційної націоналістичної пропаганди», «шкідницької роботи на культурно-ідеологічному фронті» і «антирадянської роботи в колгоспних театрах» (!) взагалі залишилися бездоказовими пафосними фразами звинувачення. Не кажучи вже про те, що, за свідченнями Якова Савченка, серед учасників його організації та активних «націоналістів» опинилися такі погромники українського культурного відродження, як Панас Любченко чи Андрій Хвиля. Проте співробітники НКВС мали найголовніший для часів Великого терору «доказ» – цілковите визнання провини заарештованим. Цього вистачило для розстрільного вироку. Якова Савченка розстріляли у Києві 2 листопада 1937 року за рішенням виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР. Імовірним місцем поховання стала таємна спецділянка НКВС у Биківнянському лісі. У 1958 році та сама Військова Колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала Якова Савченка «за відсутністю складу злочину».
Тетяна Шептицька
