Художниці, професорці Київського художнього інституту, засновниці української школи гравюри Софії Налепинській-Бойчук належить особливе місце в українському образотворчому мистецтві. Маючи польське коріння, вона зробила неоціненний внесок у становлення й розвиток «бойчукізму» – українського мистецького напрямку, заснованого її чоловіком Михайлом Бойчуком. Бойчукізм ґрунтувався на національних українських традиціях і був унікальним явищем у мистецтві України першої третини ХХ ст.
Софія Олександрівна Налепинська народилась 30 липня 1884 у Лодзі в шляхетній польській родині. Фахову мистецьку освіту здобувала у Петербурзі та Мюнхені. А Париж став містом, де вона зустріла свою долю: у 1908 року, поступивши до Академії Рансон, дівчина познайомилась із молодим українським художником Михайлом Бойчуком, який став для неї і коханим, і соратником, і вчителем, що відкрив нові шляхи у мистецтві. Неординарність і харизма М. Бойчука дозволила йому об’єднати різних, але яскравих художників, які експериментували та освоювали нові техніки в дусі візантійського мистецтва. І саме цим «неовізантисти» (так початково називали школу бойчукістів) здобули шалений успіх у вибагливих паризьких колег. І поряд з Михайлом Бойчуком завжди була Софія Налепинська – вірний друг і берегиня родинного вогнища.
У 1911 році подружжя переїхало в Україну, з 1916 р. Софія та Михайло замешкали у Києві, а у 1918 – у пари народився син Петрусь. М. Бойчук долучається до створення у Києві Української Академії мистецтв, а творчість його учнів набуває розмаху та завойовує країну та світ. Попри те, що чимало бойчукістів працювало в техніці графіки, найбільших успіхів досягла Софія Олександрівна. Роботи С. Налепинської 1920-х – 1930-х років вражають не лише талантом, але й соціальною спрямованістю. Дереворити «Голод», «Пацифікація України 1932 року» – гострі, політичні роботи, які показують поневіряння українців під різними владами.
Проте дуже скоро для радянського режиму бойчукісти стали ворогами, чия діяльність «не відповідала принципам єдиного пролетарського мистецтва». Відтак, влада, визнавши усю школу «руйнівниками будівництва комунізму», наважилась на фізичне знищення митців.
Софію Налепинську-Бойчук заарештували 12 червня 1937 року (її чоловіка, Михайла Бойчука набагато раніше – у листопаді 1936 р.). Ув’язненій професорці співробітники НКВС висунули звинувачення в тому, що вона «була членом контрреволюційної української націонал-фашистської організації і проводила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок». Мужня жінка не лише не підтвердила абсурдних звинувачень, а й у подальшому не надала потрібних слідству зізнань і не обмовила нікого з друзів чи колег! Можна лише здогадуватись, що відбувалось з нею у в’язниці, але трималась Софія Олександрівна стійко. Допитували її одночасно двоє – начальник ІІІ відділення ІV відділу УДБ НКВС ст. лейтенант Лифар і начальник райвідділення сержант Миненко. Зрозуміло, що Софія Налепинська цікавила слідчих як дружина Михайла Бойчука, який вже півроку перебував у тюрмі НКВС і чекав суду як ворог народу. Можливо, вона могла б себе порятувати, відмежувавшись від чоловіка, який вже створив іншу родину. Проте Софія Налепинська цього не зробила, не сказавши про М. Бойчука жодного поганого слова. Вінчана дружина залишилась вірною чоловіку до кінця.
Мучили її півроку, але зізнань від С. Налепинської-Бойчук чекісти не отримали. Слабка жінка зуміла протистояти своїм катам: вона витримала те, чого не витримували й чоловіки. Обвинувачення склали на підставі показів свідків і вже 6 грудня 1937 року Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук рішенням вищої двійки було засуджено до вищої міри покарання. Розстріляли Софію Налепинську, окрасу українського малярства, 11 грудня 1937 року в Києві. Реабілітували у 1988 році.
Тамара Бойко.
