«Я просто хотіла бути постійно обізнаною про буття моєї матері», – пояснювала слідчим сорокарічна жінка. Але у часи Великого терору навіть такі дійсно прості речі могли призвести до звинувачень у злочинах проти СРСР і радянської влади.
Мільда Кристівна Левіна-Кроніт народилась 21 серпня 1896 року у місті Рига (Латвія) в звичайній родині. Батько Кристоф був робітником, мати Лотта доглядала за господарством і дітьми, яких в родині було двоє. Як і більшість дітей Мільда ходила до школи, як багато дівчаток, хотіла стати вчителькою, тож у 1912 році вступила до чотирирічної вчительської семінарії. Але Перша світова війна перекреслила дитячі мрії. У 1915 році, під час наступу німців на Ригу, Мільда разом із старшим братом Фріцем-Альбертом і його дружиною в пошуках спокійнішого і мирного життя, переїжджають до російської Костроми. У 1919 році брат з дружиною повертаються до Риги, а Мильда залишається в СРСР, мешкає в селі Дулятино під Костромою, працює касиркою в фабричній крамниці та секретаркою в фабричному комітеті. В цьому ж році дівчина виходить заміж за командира Червоної Армії Олександра Левіна і починається родинне «життя на колесах». «З цього часу я вже не працювала, а знаходилась на утриманні чоловіка, – пише вона у своїх зізнаннях, – і проживала за місцем служби чоловіка». Місць набралось чималенько: до 1920 р – Самара і Бугуруслан; 1920-1933 – Середня Азія (Наманган, Федченко, Андижан, Ходжент, Ашгабат, Самарканд, Ташкент; 1933-1936 – Винниця, 1936 – село Мостище Київської області і нарешті у 1937 – Київ. «Весь цей час мій чоловік Левін Олександр Іванович знаходився на службі в Робітничо-Селянській Червоній Армії на командних посадах», - читаємо в протоколі допиту за 10 грудня 1937 року. І протягом усього цього періоду Мільда Кристівна підтримувала листування зі своїми закордонними родичами. Нині, з висоти наших знань про ті часи, ми розуміємо, на яку небезпеку наражала себе молода жінка, але чи могла це уявити собі вона сама? Схоже, ні. А от її чоловік вірогідно уявляв, і тому неодноразово просив дружину припинити усі контакти з закордоном. Але дарма: «…проте я через свою дурість вчинила навпаки».
Власне, зв’язок з родиною не обмежувався листуванням. Мільда Кристівна декілька разів відвідувала рідних у Ризі. Перший раз це сталось у 1922 році, потім, вже разом з дітьми, у 1928-му. Обидва рази приїздила на наполегливі прохання матері, яка й клопотала про візи та усі інші формальності.
Як бачимо з матеріалів архівно-кримінальної справи, листування і поїздки не залишились поза увагою НКВС. П’ятого грудня 1937 р. Мільду Кристівну Левіну-Кроніт заарештували за звинуваченням у проведенні шпигунської роботи на території СРСР на користь іноземної розвідки.
Спочатку жінці все здавалось якоюсь жахливою маною. Вона не розуміла, що зробила не так, виправдовувалась, пояснювала і знов виправдовувалась. Потім пригадала постійні попередження чоловіка, а згодом почала «зізнаватися». У справі з’являється якась химерна згадка про офіцера латиської розвідки Лепіня, який нібито завербував Мільду Кристівну ще під час її першої поїздки до матері. Тільки, як з’ясувала ретельна перевірка справи у 1957 році, такого офіцера ніколи не існувало. Про шпигунську роботу, яку Мільда Кристівна начебто проводила, яскраво свідчить такий фрагмент допиту: «У 1930-му році, коли ми мешкали в Ашгабаді, до мене з’явився невідомий мені латиш, сказав, що прийшов за дорученням Лепіня і зажадав від мене матеріали. Оскільки я на той момент не мала потрібних даних, я попросила прийти його на наступний день. Коли ввечері прийшов додому мій чоловік, я попросила його надати мені якісь свідчення. Левін детально розповів мені про програму занять на курсах Розвідуправління Робітничо-Селянської Червоної Армії, тоді ж Левін передав мені дислокацію 6-ї Туркестанської стрілкової дивізії, характеристики і типи її озброєння…» Чого не зробиш на забаганку дружини за вечерею, правда? Не дивно, що при перевірці у 1957 році такі зізнання викликали у слідчих чимало сумнівів, але у 1937-му Мільда Кристівна Левіна-Кроніт була готова підписати будь-що, аби енкаведиське пекло скоріше скінчилось. І воно скінчилось. Розстрілом у Лук’янівській в’язниці 5 січня 1938 року і похованням на території таємної спецділянки НКВС у Биківнянському лісі. Її чоловіка Левіна Олександра Івановича заарештовано 27 лютого 1938 року (між іншим, за справою дружини його не викликали навіть як свідка) і засуджено до 8 років у таборах ГУЛАГу. Без батьківської опіки залишилось троє дітей: Юрій (16 років), Гарольд (12 років) і трирічна Еріка. Про їхню подальшу долю з матеріалів справи не відомо. Що до Олександра Івановича, то йому пощастило вижити у сталінських таборах. Після звільнення він оселився у місті Ісфара Ленінабадської області. Обидва реабілітовані у 1957 році.
Підготувала Ольга Озоліна
