У 1930-х роках обов’язковою умовою кадрових призначень на відповідальні посади була наявність у претендента партійного квитка і профільної освіти. Цим вимогам під час розгляду питання щодо наступного ректора Музично-драматичного інституту імені М.В. Лисенка повністю відповідав молодий композитор Семен Тишкевич, чия музична творчість відома за подвійним прізвищем Тишкевич-Азважинський.
Семен Тишкевич народився 1894 року в містечку Борисів (нині Республіка Білорусь). Своє пролетарське походження він міг підтвердити тим, що з підліткового віку працював на одному із заводів Вітебська, де отримав кваліфікацію слюсаря. Юнаком потрапив до лав Російської імператорської армії, під час Першої світової війни брав участь у військових діях (1917 р. служив у чині старшого унтер-офіцера). З 1919 року Семен Тишкевич – член ВКПб. Саме це у поєднанні з рисами характеру (адаптивність, управлінські здібності?) дозволило йому з переїздом у 1920 році до Києва займати керівні посади на різних підприємствах: зокрема, начальника Головних залізничних майстерень, директора Заводу імені Домбаля та Київського трамвайного управління.
Від 1924 року Семена Тишкевича знають і як композитора. Саме тоді було вперше виконано його симфонічну поему «Декабристи», створену до 100-ї річниці повстання декабристів проти російського царату. Популярність твору, який неодноразово виконувався на радіо та концертах під час урочистих подій, свідчить про наявність у Семена Тишкевича музичного таланту (можливо, успадкованого від батька, який був «музичним майстром»); прізвище ж Азважинський, яким він підписував свої твори, може мати родинне походження. Наявність двох прізвищ виразно підкреслює дві абсолютно різні складові його життя: з одного боку, навчання у Музично-драматичному інституті імені М.В. Лисенка, що на початку 1930-х йому випаде очолити, і створення музичних творів, з іншого – отримання вищої технічної освіти (закінчив Київський політехнічний інститут) і робота на транспортних і промислових підприємствах. Виглядає на те, що Семен Петрович Тишкевич уособлював собою ідеал нової радянської людини: він був активний, відданий новому ладу, багатогранний. У колі власної сім’ї Семенові Тишкевичу довелося прожити лише декілька останніх років життя. У 1933-му в них із дружиною Валентиною, що була на 15 років молодша за нього, народився первісток, у 1935-му з’явився другий син; обидва отримали родинні імена – Семен і Петро (як у діда), обидвом судилося зростати без батьківської підтримки.
Семена Тишкевича заарештували 16 липня 1938 року за підозрою у шпигунстві. Формальним приводом для арешту стали свідчення проти нього іншої особи, згідно з якими його було завербовано польською розвідкою у далекому 1921 році. Непрямим доказом того, що на початковому етапі слідства Семен Тишкевич не визнавав обвинувачень, є значна часова відстань між датами арешту (16.07.1938) і першого протоколу допиту (03.09.1938), який містить вичерпну інформацію, що лягла в основу обвинувального висновку. Недатованою залишилась власноруч написана ним заява зі згодою «дати правдиві свідчення».
Результатом так званого «слідства» стало те, що знов були виявлені дві протилежних іпостасі Семена Тишкевича – дрібного службовця, який процював на залізниці, та людини, що обіймала високі посади у сфері культури (на момент арешту він був директором Центральної станції художньої самодіяльності при Управлінні у справах мистецтв Раднаркому УРСР). Не скористатися цим слідчі НКВС не могли: крім шпигунства, Семена Тишкевича звинуватили у належності до «української націонал-фашистської організації на чолі з Косіором». Згідно з вироком трійки УНКВС по Київський обл. (№ 337 від 07.10.1938) Семена Тишкевича розстріляли 14 жовтня 1938 р. у Києві. Імовірним місцем його останнього спочинку стала спецділянка НКВС у Биківнянському лісі.
Під час перегляду справи Семена Тишкевича у 1956 р. одним із аргументів на користь його реабілітації стали висновки Генерального прокурора СРСР у справі С. Косіора щодо безпідставності обвинувачень великої кількості осіб, засуджених у 1938 р. за участь в українській націоналістичній організації на чолі з Косіором і Постишевим. Адже у 1936–1937 рр. члени цієї міфічної організації («українського терористичного центру») нібито готували терористичні акти проти керівників КПРС і Радянського уряду, тобто фактично проти самих себе.
Олена Полідович
