Складовою політики Великого терору стала масштабна за кількістю жертв «польська операція» НКВС, введена в дію наказом № 00485 від 11 серпня 1937 року. Відповідно до положень наказу репресіям підлягали т. зв. члени «ПОВ» (Польської організації військової), яка в Україні перестала існувати ще у 1921 році після масових арештів членів організації чекістами. Тож насправді людей репресували передовсім за етнічним принципом.
Поляк Вікентій Валентинович Токарський проходив у колективній справі, де всіх учасників комуністична спецслужба звинуватила в причетності до польської диверсійно-розвідувальної організації («ПОВ»), яку буцімто вони створили на території Уманщини.
Вікентій Токарський народився у 1891 році у польському с. Вілько? в багатодітній родині селян (за даними анкети заарештованого, батько «служив у поміщика»). Відомості про здобуття освіти в архівно-кримінальній справі відсутні, окрім згадки, що був «малограмотним» і не мав робочої спеціальності. Проте, за твердженнями родини репресованого, Вікентій Валентинович мав «польську освіту», просто не писав кирилицею. Після подій Першої світової війни чоловік залишився в Україні, працював у сільському господарстві, столярував.
У с. Денихівка Тетіївського р-ну (нині Білоцерківський р-н Київської обл.) Вікентій Токарський знайшов свою долю: одружився на місцевій дівчині Марії Касянчук, оселився, працював спочатку в індивідуального сільському господарстві, а після примусової колективізації початку 1930-х – у місцевому колгоспі «Шлях до комуни» пасічником та столяром. Як засвідчено в довідці Денихівської сільської ради від 16.02.1958 року: «до роботи ставився добропорядно, антирадянських проявів за ним помічено не було».
На момент арешту всі три брати й три сестри Вікентія Валентиновича проживали у Польщі, що, вочевидь, і привернуло увагу працівників НКВС до нього. 15 грудня 1937 року розпочинається «розслідування» справи Вікентія Токарського, якого радянські репресивні органи звинуватили в «участі у контрреволюційній польській шпигунській організації, проведенні контрреволюційної діяльності (ст. 54-7, 54-11 КК УРСР)». Того ж дня працівники Тетіївського РВ НКВС Київської обл. заарештовують чоловіка у с. Денихівка та проводять обшук. Відповідно до офіційних документів, під час обшуку в чоловіка вилучили двоствольну рушницю та патрони до неї.
В архівно-кримінальній справі фігурує лише один допит В. Токарського, який відбувся через 4 дні після арешту, тобто 19 грудня 1937 року. Першим запитанням слідчі НКВС одразу вирішили вимагати зізнання Вікентія Валентиновича в належності до контрреволюційної організації. Ймовірно, за дні перебування у в’язниці НКВС, Вікентій Токарський уповні відчув жахливі методи роботи чекістів, бо зразу на допиті зізнався в усіх «гріхах», які йому закидали. Під час допиту чоловік визнав, що «був завербований у контрреволюційну польську повстанську організацію у березні 1937 року слюсарем Любдовичем Станіславом Казимировичем, і за завданням останнього залучив до організації Лисяного Павла Максимовича», розповів про інших «учасників» організації та засвідчив, «що працюючи пасічником у колгоспі з метою шкідництва знищив в 1937 році 5 вуликів». Свідків у справі В. Токарського не допитували, показання щодо шпигунської діяльності слідством не перевірялись, речових та інших доказів у справі немає. Для слідчих, щоб винести вирок, було достатньо лише зізнань заарештованого.
Рішенням двійки (протокол № 726 від 07.01.1938 р.) на виконання оперативного наказу НКВС СРСР № 00485 Токарського Вікентія Валентиновича засудили до вищої міри покарання. Вирок виконали 19 лютого 1938 року в Києві.
Реабілітований 13.06.1958 року Військовим Трибуналом Київського військового округу за відсутністю складу злочину. Довідку про реабілітацію видали дружині Марії Токарській під розписку.
Наталія Амонс
Я тільки зараз побачила в стрічці цю новину, помітивши мене та мого батька на фото. В останній вечір 2024 року… Нажаль, мій батько помер два місяці тому, прикро, що він не побачив такого розвернутого розслідування яке чекав все життя. Він був єдиним першим онуком Вікентія та був в хаті й в момент арешту, й в момент обшуків. Про це він казав як раз під час нашого візиту в Меморіал та вшанування памʼяті його діда та всіх страчених. Пані Амонс багато чого оприлюднила, про що велика сімʼя Токарських не знала зовсім всі 85 років… я сподівалася побачити фото прадіда, бо в нас залишилося тільки одне 1932 року. Гадаю, що соціальне походження Вікентія Валентиновича в звітах є навмисно заниженим, бо в нас є фото його матері з його сестрами та племінниками. Там дуже гарно видно, що це не бідна сільська родина, більше того, син Вікентія – Тадеуш в польських архівах розкопав сімейне дерево до 18 сторіччя.
Дякую дуже авторці, залюбки поспілкувалася б з нею особисто. Дякую всім хто торкнувся цієї історії та відкрив нам очі на цю трагедію.
Доброго дня, пані Даніело!
Прийміть щирі співчуття у зв’язку з втратою батька. Царство небесне і світла йому пам’ять. Дякуємо за постійну увагу до діяльності Заповідника, небайдужість та збереження інформації про предків. Фото Вікентія Токарського додали. Щодо походження чи інших біографічних даних Заповідник, як правило, оперує документами архівно-кримінальної справи. Бо інших взяти нам нема звідки. Будемо вдячні, якщо поділитеся з нами. Ми зберігаємо ваші матеріали, де оприлюднена розповідь бабусі та фото. Але було би не зайвим отримати скан-копії документів якихось, якщо вони збереглися в родині. В архівно-кримінальній справі фото, на жаль, немає.
З авторкою можна поспілкуватися за поштою nataliamons@i.ua