«…Обшук скінчили. “Одягайтесь,” – сказали моєму батькові. Одівся він, набрав у кишеню махорки. Сказав, щоб ми забрали струменти на роботі, поцілував нас і пішов. Зостались ми у хаті серед розкиданих речей, серед безпорядку. Не плакав я, тільки горло здушило мені боляче…» – занотував на першій сторінці свого щоденника чотирнадцятирічний Олександр, син арештованого на початку серпня 1937 року Івана Вовка. Родинний архів зберіг для нащадків ці безцінні свідчення про злочин комуністичного режиму проти громадян власної держави, включно з їхніми дітьми.
Іван Семенович Вовк мав селянське походження. Народився 1888 року в с. Старе Село, неподалік містечка Рава-Руська на Львівщині. Батьки «вели сільське господарство», а Іван опанував столярну справу й надалі вважав себе пролетарем. Із початком Першої світової війни мобілізувався до війська: воював у складі Австро-Угорської армії, а 1918 року потрапив до лав Української галицької армії, з якою опинився у Києві. Цей життєвий поворот став для Івана Вовка вирішальним, адже у вирі подій Української революції йому судилося зустріти свою долю. Її звали Розалією, і за походженням вона теж була галичанка.
Пізніше Іванові неодноразово доводилось переконувати «органи правопорядку», що він мав вагому причину для перетину у 1922 році польсько-радянського кордону: на нього у Києві чекала жінка, з якою вони вирішили одружитися. У Раві-Руській, в іноземному відділі при польському губернаторі, його наміри не підтримали. Дозволу на виїзд Іван не отримав, кордон довелося перетинати нелегально. А на «совєтській стороні» він довгих три місяці перебував під слідством, адже автоматично потрапив під підозру як імовірний польський шпигун.
Завдяки фаху столяра за декілька років Іван Вовк улаштувався на Київський судноремонтний завод, що на той момент носив ім’я Сталіна. Його рішуча натура виявилась у прагненні затвердитись в колективі: у 1930 році він вступає до лав партії й невдовзі обирається головою цехового комітету. Та у подальшій долі Івана Семеновича це відіграло сумну роль. Партійні «чистки» 1933 і 1935 років спрямували пильний погляд партфункціонерів на його минуле (результатом стало позбавлення партійного квитка), а після арешту 1937 року колишні колеги по роботі, які давали неоднозначну оцінку Івановій активності, на допитах у НКВД свідчили про його «антирадянську поведінку». Серед іншого, пригадали й іронічне зауваження Івана Семеновича про очевидну нерівність серед громадян СРСР: «Ми йдемо до безкласового суспільства, у той же час на пароплавах, що будуються на нашому заводі, є 1 та 2 клас». Сприйняття цих слів як «ворожого прояву» підтверджує, що у радянському суспільстві критичне ставлення до реалій не було бажаним, а іноді й ставало небезпечним.
Івана Вовка заарештували 6 серпня 1937 року. Оскільки для нього це був не перший арешт, можна припустити, що його ім’я фігурувало у картотеках НКВД, які з початком Великого терору стали основним джерелом інформації при здійсненні арештів. У початкових документах архівно-кримінальної справи Івана Вовка, крім підозри у шпигунстві, зазначається також «здійснення контрреволюційної роботи». Однак обвинувальний висновок показує, що надані свідками дані про те, що під час роботи на заводі підслідний, нібито, «проводив серед робітників фашистську пропаганду проти радвлади та заходів комуністичної партії», не стали основними в обґрунтуванні його обвинувачення. Слідчим видалось достатнім простого викладення фактів про відвідування Іваном Вовком у 1920–1922 роках польської жандармерії, де йому ставили запитання про короткий період перебування у «совєтській Україні». Жодних доказів його реального вербування і подальшої шпигунської роботи на той момент не вимагалось – на початок жовтня 1937 року Великий терор набирав шалених обертів, співробітники НКВД працювали понаднормово, виконуючи «план по лімітах», функціонували позасудові органи.
Категоричне заперечення Іваном Вовком обвинувачення у шпигунстві не врятувало йому життя. Він був розстріляний 10 листопада 1937 року за рішенням комісії у складі Наркома внутрішніх справ СРСР і Прокурора СРСР. Імовірним місцем його поховання стала таємна «спецділянка НКВД» у Биківнянському лісі.
Політичних репресій зазнала вся родина Вовків: Розалія Антонівна, яку заарештували за два дні після розстрілу чоловіка, відбула 5 років заслання до «дальніх таборів», а їхній син Олександр опинився у дитячому будинку в м. Сталіно. З початком реабілітаційних процесів у середині 1950-х років Розалія Антонівна наполегливо писала «листи до влади» задля перегляду справи свого чоловіка.
Реабілітували Івана Вовка у 1958 році за відсутністю складу злочину. Того ж року нарахували грошову компенсацію за вилучене майно. Про повернення квартири на вул. Короленка (нині Володимирська) не йшлося. Її на той момент вже двадцять років займала родина співробітника органів держбезпеки Георгія Царьова, який, власне, здійснював обшук і складав опис майна під час арешту Івана Вовка; він же проводив і його перший допит. Даючи свідчення з цього приводу під час перегляду справи Івана Семеновича, він зазначив, що на момент заселення до квартири у березні 1938 року там не було жодного майна. Останнє речення у протоколі допиту чекіста є дуже красномовним: «Куди поділось майно Вовка і куди поділась його родина, мені невідомо».
Олена Полідович
Цифрові копії світлини Івана Вовка з дружиною Розалією та сином Олександром (1920-ті рр.) і перших сторінок щоденника Олександра Вовка (1937 р.) – з родинного архіву Олександра Івановича Вовка. Щиро вдячні за збереження пам’яті всім родичам репресованих.
