У період Великого терору 1937–1938 років стандартною практикою чекістів було використання фактів особистого життя, родинних зв’язків, кола спілкування заарештованої особи для формування розстрільної справи. У багатьох моментах доля Альбіни Пушкарьової, польки за походженням, що мала родичів за кордоном, є доволі типовою: найчастіше таких людей знищували в рамках реалізації «польської операції» НКВД СССР. Проте окремі документи, що збереглися в архівно-кримінальній справі, не лише дають уявлення про технології російсько-совєтського терору, а й про те, як жилося людям у тоталітарній системі.
Альбіна Андріївна Пушкарьова народилася 1889 року в м. Бердичеві у дворянській родині. В 1912 році юна Альбіна закінчила Житомирське 2-класне міське училище. Приблизно три роки, до 1915-го, працювала статистиком земської управи. Згодом переїхала до Києва й орієнтовно до 1929 року була домогосподаркою. Упродовж 1929–1933 років Альбіна Андріївна – головний скарбник шкільного комітету фабрично-заводської десятирічки, бригадир фінбригади та відповідальна за оздоровчу компанію у ФЗД, вихователька столичного показового дитсадка № 15. Із 1934 року, після смерті чоловіка, Альбіна Пушкарьова стала працювати в різних установах Києва, останнім місцем роботи зафіксована «київська контора Трансбудмісцепрому» Українського будівельного тресту Народного комісаріату місцевої промисловості, де служила секретаркою-машиністкою. Попри те, що вона не зазнавала серйозних репресій раніше, жінка засвідчила, що кілька разів у неї проводилися обшуки: в 1919 р. шукали зброю, а в 1921, 1927/1928 рр. просто оглядали квартиру, а також вилучали цінності. На момент арешту Альбіни Андріївни її 17-річний син, Пушкарьов Павло Миколайович, учився в Одесі в школі Чорноморського пароплавства. Брат Сигізмунд Піотровський і сестра Марія Бончковська мешкали в Польщі, що й дозволило чекістам легко знайти «польський слід».
Альбіну Андріївну заарештували 6 січня 1938 року за звинуваченням у «шпигунстві на користь однієї з іноземних держав» і проведенні антирадянської агітації, виписавши, щоправда, ордер на ім’я «Галина». Звісно, після першого допиту радянські репресивні органи уточнили звинувачення, конкретизувавши країну міфічної розвідувальної діяльності – Польща, до якої Альбіна хотіла виїхати, підтримуючи нібито заради цього зв’язки з родичами. Та запитання співробітників НКВД не обмежилися лише польською ріднею жінки. Їх так само цікавили брати колишнього чоловіка й будь-які інші члени сім’ї, які належали до офіцерського складу ще Російської імператорської армії. Вочевидь, Альбіна Пушкарьова не уявляла, що спілкування з братом і сестрою НКВД зможе використати проти неї, тож спокійно розповідала про листування з ними, що мало винятково приватний характер і хіба що частково стосувалося дійсності, в якій вона жила. Такою ж доволі безпосередньою була відповідь на запитання щодо ставлення «до німецьких окупантів, які витіснили Червону армію», тобто, вірогідно, до подій березня – листопада 1918 року, коли справжні більшовицькі окупанти були вибиті з Києва австро-німецькими військами в рамках Берестейських домовленостей. Як аполітична людина, Альбіна Андріївна зазначила: «Ставлення моє до окупантів було більш позитивного характеру, ніж були мої погляди до частин інших армій, які перебували тут, із тих міркувань, що з приходом в Україну німців я відчула в своєму оточенні налагодженість і порядок у місті». А ось знайомство з австрійським полковником Леонідом Доплером, який часто відвідував помешкання жінки, з яким вона обідала або чаювала й обговорювала особисті та побутові питання, Альбіна Пушкарьова змушено визнала «антисовєтськими діями». Вона також підтвердила, що в квартирі розповідали антисовєтські анекдоти, критикували запровадження колгоспного ладу чи обмін усіх типів облігацій на однотипні. Не на користь жінці спрацювали її зізнання про отримання грошової допомоги від закордонних родичів і про бажання виїхати до Польщі. Проте Альбіна Пушкарьова, погодившись зі звинуваченнями у проведенні «контрреволюційної агітації», категорично відкинула твердження чекістів про шпигунство на Польщу.
Одним із цікавих документів у справі, який не стосується безпосередньо слідства щодо Альбіни Пушкарьової, але характеризує суспільну атмосферу доби сталінізму, є заява одного киянина від 4 червня (!) 1938 року, знайомого іншої працівниці Трансбудмісцепрому. Посилаючись на розмову з цією колегою Альбіни Андріївни, він не лише характеризує Пушкарьову як легковажну жінку, що нібито мала стосунки з усіма попередніми керівниками тресту, влаштовувала на квартирі пиятики, а й натякає на зв’язок між арештом жінки і діями її начальника Хруленка Луки, який нібито був дуже засмучений, став палити папери зі столу секретарки і натякав, що Альбіну Андріївну затримали через донос. Завершується лист доволі типово для періоду масових політичних репресій: «…тому я вирішив довести до В/відома і вважаю (це моя думка) необхідним перевірити, хто такий Хруленко, чому він замість того, щоб допомогти органам НКВД викрити ворогів народу, став палити папери…»
На жаль, не вдалося знайти жодних відомостей про долю Луки Хруленка, а ось Альбіну Пушкарьову розстріляли в одній із київських в’язниць НКВД за постановою «двійки» (народного комісара внутрішніх справ СРСР і генерального прокурора СРСР) 16 лютого 1938 року, задовго до того, як у репресивні органи надійшов згадуваний вище «донос». Альбіну Андріївну реабілітовано у 1989 р.
Тетяна Шептицька
