В історії політичної думки другої половина 19-го – початку 20-го століть окреме місце відведено марксистській теорії. За студентських років під вплив марксизму тоді потрапило багато представників гуманітарної інтелігенції. Подібний шлях пройшов і Степан Постернак, якому на початку 1920-х років випало стати першим директором Всенародної бібліотеки України, у далекому майбутньому – Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Його доля є показовою не лише з погляду на сумний фінал, що судився багатьом інтелектуалам соціал-демократичного спрямування, а і як приклад переусвідомлення набутків більшовицького перевороту, що приховувався за вивіскою «пролетарської революції».
Степан Пилипович Постернак з’явився на світ 1885 року в селі Степанівка на Чернігівщині, а отже, мав від народження те саме найменування, що і рідне село. Батько майбутнього бібліотекознавця був священником, чим може пояснюватись його народно-просвітницька орієнтація. Як представник сільської інтелігенції Степан Постернак, за традицією, здобув учительський фах, та по закінченню у 1908 р. Ніжинського історико-філологічного інституту продовжив навчання у Санкт-Петербургському університеті. Його педагогічна діяльність розпочалася у 1911 р. із викладання історії та російської мови у комерційних училищах – від Умані до Таганрога. За свідченнями Степана Васильовича, працевлаштування у державних закладах освіти йому, як активному учаснику студентських революційних гуртків і представникові соціал-демократичної робітничої партії, поставили під заборону.
Із початком Української революції у 1917 р. Степан Постернак приїхав до Києва, де долучився до розбудови освітнього процесу: працював у комісаріаті у справах Київської шкільної округи та Київському губерніальному комісаріаті з народної освіти, викладав на курсах підготовки учителів, зокрема і як лектор з української історії. Поступово життя Степана Постернака наповнилось науковою працею: він долучився до Всеукраїнської академії наук (з 1921 р.), де його спочатку затвердили на посаді ученого секретаря Комісії енциклопедичного словника, а пізніше – голови секції з історії освіті в Україні. З березня 1922 р. Степан Васильович увійшов до складу Тимчасового комітету для заснування Національної (Всенародної) бібліотеки України, і у 1923 р. став її першим директором.
Численні посади, які обіймали представники інтелектуальної праці у різноманітних комітетах, комісіях, редакціях були ознакою життєвих реалій першої половини 1920-х років. «Життя все ускладнювалось, – свідчив про цей період Степан Постернак. – Ніяка розумова нагрузка і робота, при 3-4 посадах і при 12-15 годинному робочому дні не забезпечували від голодної смерти». За таких умов його свідомим вибором стала розбудова головної наукової бібліотеки України – праця, якій він присвятив вісім років життя.
Усе обірвалось раптово і безповоротно. 18 жовтня 1929 р. Степана Постернака було заарештовано й обвинувачено у належності до «української контрреволюційної організації, яка мала на меті повалення радянської влади і боротьбу за створення української незалежної республіки типу УНР». У Харкові тривало слідство у справі «Спілки визволення України», підслідні давали свідчення проти себе та інших. Називалось і прізвище Постернака. Саме це спричинило його арешт, і вже першого листопада Степану Васильовичу було пред’явлено обвинувачення. Маючи від природи гострий розум, він зрозумів, що сказане ним під час попередніх допитів у поєднанні зі свідченнями інших людей дало слідчим те, чого вони потребували – надійне обґрунтування його провини. У пошуках виходу з цієї ситуації, Степан Постернак включився у довгий і болісний процес переповідання подій із численними коментарями, що мусили його виправдати – не стільки перед слідчими, скільки перед самим собою.
Цей документ із промовистою назвою «Моє каяття» є частиною архівно-кримінальної справи Степана Постернака, яку було закінчено майже відразу з проставленою у ньому фінальною крапкою – 16 квітня 1930 р., за три дні до оголошення вироку 45 обвинуваченим у справі СВУ. Він виразно передає намагання розумної людини пояснити непояснюване: зокрема, через посилання на особливості випрацюваного в процесі наукової роботи методу, який полягав у рятівному забуванні всього непотрібного (до цієї категорії Степан Постернак відніс і вербування його до «контрреволюційної організації»). Окремі сторінки документа звучать, як сповідь (автор, наприклад, детально розбирається з причинами свого неприйняття ідеї диктатури пролетаріату), а деякі – є прямим підтвердженням фальсифікації справи СВУ. Варто уявити, як прозвучали б на процесі наступні свідчення, якби його метою було встановлення істини: «…Отже, я забувся про організацію і роботу, мабуть не почавши ще працювати. А сама організація виявила просто «изумительный» організаційний принцип – за три роки, бачучи мене, зустрічаючи, не заговорила зі мною, не нагадала про себе, не спробувала звязатися зі мною, переказати якісь інструкції чи директиви або вказівки, […] одно слово – нічим про себе не нагадала, ні одним словом зо мною не перемовилася. І перше нагадування за три роки я прочитав у Бупрі в свідченні Єфремова, що я увійшов у СВУ в 1927 році. Гадаю, що це єдиний за всю світову історію випадок такої «організаційної» діяльності».
Повторний арешт Степана Постернака, 29 грудня 1937 р., не залишив йому шансів на звільння. «Слідство» у справі тривало два тижні, рішення про розстріл було прийнято за два дні після арешту. Під час допиту 8 січня 1938 р. Степанові Постернаку знов, як і багато років тому, довелось пояснювати свідчення проти нього інших людей. Окремі епізоди, як-от отримання ним у 1924 р. або 1925 р. архіву Галицької армії «для зберігання у відділі рукописів без права публікації», Степан Васильович підтвердив. Однак знайшов у собі сили не визнати обвинувачення у співпраці з німецькою розвідкою, і цей спротив змусив слідчого завершити допит словами: «Ви залишаєтесь ворогом народу і приховуєте власну мерзенну антирадянську діяльність».
Степана Постернака розстріляли 19 січня 1938 р. Місцем його імовірного поховання є територія Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Завдяки збереженості архівних документів маємо змогу сьогодні відчути «нерв його життя», в центрі якого була праця на ниві бібліотекознавства.
Олена Полідович
