У грудні 2025 року Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» вшановує 85-річчя від дня народження українського художника-шістдесятника Валерія Івановича Болбата — митця, який сформувався, передусім, як майстер пейзажу, але разом із тим залишив важливий мистецький відгук на тему масових репресій. Попри скромність, небажання пристосовуватися до вимог радянської системи, він належить до тих художників, чия творчість дозволяє по-новому побачити українське мистецтво другої половини ХХ століття.
Валерій Болбат народився 10 грудня 1940 року. Перші мистецькі навички він здобув у Ростові-на-Дону, відвідуючи ізостудію, а подальше навчання продовжив у Народному університеті мистецтв імені Крупської в Москві. Хоч деталі його освіти збереглися неповністю, відомо, що юнака взяв під свою опіку тодішній ректор Київського художнього інституту Олексій Олійник, який очолював заклад у 1963–1965 роках.
На творчий розвиток художника суттєво вплинула атмосфера 1960-х років — доби шістдесятництва, коли митці шукали власну художню інтонацію, відходили від шаблонів соцреалізму та прагнули говорити про теми, замовчувані радянською владою. Валерій Болбат працював у галузі монументального мистецтва, створював проєкти для міжнародних виставок, проте завжди знаходив час для живопису. За газетними свідченнями, у Києві він підтримував творчі контакти і працював поряд із відомими художниками Комбінату монументально-декоративного мистецтва — Миколою Стороженком, Федором Глущуком та Анатолієм Базилевичем. Існують також згадки у пресі про його знайомство з Віктором Зарецьким, Василем Перевальським та Олександром Вороною.
Перша персональна виставка Валерія Івановича відбулася 1977 року в Київському міському будинку вчених і мала значний розголос як в українській, так і у всесоюзній пресі. Через кілька років митець представив свої роботи в Меморіальному музеї Павла Тичини. Він регулярно брав участь у групових виставках, а також організовував виставки своїх колег. 1978 року на виставці київських художників його робота «Київський університет ім. Т. Г. Шевченка вночі» посіла третє місце.
Попри активну творчу діяльність, Валерій Болбат залишався малопублічним; друзі згадують його як скромну, усамітнену людину, яка не прагнула визнання. Він багато подорожував, любив природу та самотні виїзди до Київського моря. Мабуть, саме через цю внутрішню спрямованість на власне мистецтво його ім’я залишалося маловідомим. Почерк Валерія Івановича нині часто називають імпресіоністичним, проте він створював власну манеру, формуючи її через спілкування з художниками як в Україні, так за її межами. Хоча митець навчався у представників імпресіонізму, він обирав лише ті прийоми, які відповідали його внутрішньому відчуттю живопису. Це особливе поєднання техніки й особистого сприйняття формувало його унікальний художній голос. Як зазначав Сергій Лаврський: «є ремісники, а є художники. Ремісники вони як фотографи можуть відтворити, що просять, гарно, але вони не художники. Художник передає своє ставлення, пише те, що відчуває». Валерій Болбат був художником.
У 1980-х роках він активно долучався до природоохоронного руху, був серед перших учасників громадської організації «Зелений світ» (з 1987 року), поряд із Сергієм Плачиндою та Юрієм Щербаком. У своєму інтерв’ю митець згадував: «Ми дуже багато захищали ліси разом із Юрієм Щербаком». У 1988 році Валерій Іванович публічно звернув увагу телебачення на аморальність рішення київської влади щодо варварської вирубки «Голосіївського лісу», яку призначили саме на «тихий період».
Наприкінці 1980-х, продовжуючи активну громадську діяльність, художник звернув увагу на ще одну проблему — Биківнянський ліс. Стало відомо, що під майбутній залізничний вокзал планують вирубати ліс, де були поховані жертви сталінського терору. Болбат Валерій Іванович став одним із перших, хто відкрито виступив проти цієї вирубки. Для нього звернення до теми Биківні було не лише творчим жестом, а й проявом особистої сміливості, адже публічне обговорення цієї трагедії в радянський період було заборонене, а активісти, які намагалися привернути увагу до масових поховань, зазнавали переслідувань. Саме в цей час художник створив цикл робіт, присвячених Биківні, який став унікальним візуальним свідченням трагедії та важливою складовою історичної пам’яті.
Його полотна поєднували пейзажну образність із символічними мотивами: покручені сосни, обличчя на кінцях гілок, черепи, круки — усі ці елементи передавали атмосферу трагедії та пам’яті про загиблих. У циклі з чотирьох картин — «Примари Биківні» (1988 р.), «Міражі Биківнянського архіпелагу», «Привиди Биківнянського лісу» (1989 р.) та «Ліс душ Биківні» (1991 р.) — художник майстерно поєднав реальність і метафору, створивши особливий візуальний простір, у якому природа та історична катастрофа переплітаються й взаємно підсилюють одна одну.
Ірина Зінченко
