Українці, які глибоко розумілися у сільськогосподарському виробництві, завжди були під пильною увагою комуністичного режиму і його спецслужб. Це було закономірно. Людина, яка пов’язана із землею, із тисячолітнім закономірним процесом вирощування збіжжя, розміреним сільським повсякденням, що не підвладне рішенням «партії і уряду», мала власний світогляд. Він базувався не лише на знанні закономірностей природи, а й гуманістичній складовій. Для більшовицького режиму, який намагався «прилаштувати природу під потреби пролетаріату», такі люди були ворожими.
Україна на початку ХХ ст. була сільськогосподарською країною, більшість населення була селянами. Українська інтелігенція імперського і радянського ґатунку здебільшого були вихідцями саме із сільського населення. Селянська психологія не терпіла насилля, оскільки воно заважало розміреному процесу їхнього повсякденного життя.
Важливу роль у селянському середовищі грали традиції, які теж були засновані на природній ритміці сільськогосподарського виробництва. Культура, мова, освіта, релігія мала відповідати їхнім потребам. Держава, її бюрократичний апарат, у селянській уяві повинні були підлаштовуватися під селянське повсякдення, традиції, культуру тощо.
На цьому ґрунті і стався конфлікт між російським комуністичним режимом і українським селянством та національною інтелігенцією. Прикметно, що російські більшовики та їхні поплічники вважали, що особа, яка висловлює найменшу не згоду із ідеями вищого політичного керівництва СРСР, дискутує, пропонує адаптувати певні гасла, ідеї до національних умов, традицій, є виразником «українського дрібнобуржуазного націоналізму».
23 грудня 1937 р. дивізійний військовий юрист О. Калошин (1900–1938)[1] згідно запиту 4 відділу УГБ НКВД УРСР підписав постанову про арешт працівника сектору науки наркомату землеробства УРСР Василя Максимовича Голуба як члена «антирадянської націоналістичної організації» із утриманням його у спецкорпусі Київської в’язниці[2].
Оперуповноважений 4 відділу УГБ НКВД УРСР Іосиф Хромой 25 грудня 1937 р. оголосив йому звинувачення згідно ст. 54-8 (підготовка та участь у терористичних актах), 54-11 (організаційна діяльність у контрреволюційних злочинах) та ухвалив його арешт. Із цим погодилися начальник 3 відділення 4 відділу Данило Лифарь і виконуючий обов’язки начальника 4 відділу УГБ НКВД УРСР Давид Перцов[3]. Цікаво, що дата постанови про необхідність арешту В. Голуба виправлена чорнилом на надрукованому бланку постанови із 22 грудня на 25 грудня 1937 р. Очевидно, для дотримання процесуальної процедури, щоб дозвіл військового прокурора не був пізніше, чим постанова про арешт.
Це не поодинокий факт. Такі рукописні виправлення спостерігалися часто в архівно-кримінальних справах доби Великого терору. Це означало, що постанови готувалися заздалегідь, оскільки треба було дотримуватися темпу масової операції. Тому при підготовці кримінальної справи для судового чи позасудового догляду звіряли дати процесуальних постанов. Вимога дотримання процесуальних процедур при оформленні кримінальних справ навіть при спрощеному порядку слідства і позасудовому засудженні була наявна в оперативних наказах НКВД СРСР[4].
Співробітник НКВД Малецкий 26 грудня 1937 р. отримав ордер на арешт В. Голуба, який проживав у м. Києві, по вул. І. Франка, 9. Під час обшуку у арештованого В. Голуба вилучили паспорт, військовий та профспілковий квитки, особисте листування та фотографії, його кімната була опечатана разом із наявним майном. В опис майна увійшли одяг, взуття і годинник.
Нині важко сказати – новорічні свята чи велике завантаження слідчого, але анкета арештованого В. Голуба була оформлена лише 2 січня 1938 р., тобто через вісім діб після арешту. Цілком імовірно, що В. Голуба спеціально залишили його у переповненій камері «подумати», перейнятися емоціями та досвідом інших арештантів, які були заарештовані раніше. Така методика часто «спрацьовувала» і підслідний на першому чи наступному допиті вже надавав необхідні свідчення. Подальші матеріали слідства надали підстави для такого розвитку подій.
Згідно «Анкети заарештованого» Василь Максимович Голуб народився 1907 р. у с. Диканька Диканьської волості (нині Полтавського району Полтавської області) у селянській родині. Батьки В. Голуба, хоча працювали на землі, але не мали великих статків. Це згодом забезпечило йому «правильне» соціальне походження і членство із 1928 р. у Комуністичній партії.
Після закінчення у 1930 р. Полтавського сільськогосподарського інституту навчався в аспірантурі Київського інституту науково-дослідного інституту плодово-ягідних культур, який заснував відомий селекціонер Володимир Симиренко. Згодом В. Голуб обіймав керівні посади у цьому інституті.
Він намагався не конфліктувати із комуністичним режимом. Але співпраця із В. Симиренком після арешту відомого селекціонера у січні 1933 р. була кваліфікована як «зв’язок із ворогом». Він вчасно «не розкрив ігнорування Симиренком вчення І. Мічурина»[5]. Тому він отримав партійне стягнення і був позбавлений посади заступника директора по науці. Згодом він почав працювати у «Укрсадвинтресті»[6].
На момент арешту він працював інспектором сектору науково-дослідницьких установ наркомату землеробства УРСР. В. Голуб був одружений на Антоніні Павлівні Дворовенко, подружжя виховувало доньку Зою, якій виповнилося лише 3,5 роки[7].
Вже 3 січня 1938 р. слідчий 4 відділу УГБ НКВД УРСР Сергій Кожевніков у постанові про оголошення обвинувачення додав ще одну 54-7 (шкідництво).
Під час першого допиту від 8 січня 1938 р. В. Голуб одразу визнав участь в «антирадянській українській націоналістичній організації» ще із 1936 р. Від підтвердив, що до організації його залучив начальник сектору науково-дослідних установ, згодом заступник наркома земельних справ УРСР Петро Карпович Дрозденко[8]. В. Голуб знав його ще із 1930 р., коли вони навчалися в аспірантурі. П. Дрозденко ці свідчення не міг ні підтвердити, ні заперечити, оскільки був розстріляний 25 жовтня 1937 р. згідно вироку виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 24 жовтня 1937 р[9].
Аналізуючи наявні свідчення, став зрозумілим алгоритм дій слідчого С. Кожевнікова, який долучив до обвинувачення статтю 54-7 (шкідництво). Для слідчого були важливі конкретні факти «контрреволюційної роботи». Оскільки В. Голуб науковець, то саме науково-організаційна робота повинна була містити елементи шкідництва. Зокрема, В. Голуб свідчив, що він затвердив «шкідницький» тематичний план Київського науково-дослідного інституту плодового-ягідних культур на 1937 р. Одним із авторів цього плану був доктор біологічних наук, завідувач відділу захисту рослин Микола Гросгейм. Його теж називали поплічником Володимира Симиренка. Останній вже із 1933 до грудня 1937 рр. перебував виправно-трудових таборах.
Основні зауваження реалізації науково-тематичного плану базувалися на відсутності в інституті реального матеріально-технічного і кадрового потенціалу. Це були характерні недоліки всіх наукових закладів не лише радянської України, а й СРСР. Фінансування наукових досліджень було вагомо обмежене, оскільки всі гроші спрямовувалися на індустріалізацію та військові потреби. Наукових кадрів теж не вистачало. Частина науковців «старого ґатунку» була обмежена у своїх спроможностях через соціальне походження, випускники освітніх закладів із «пролетарським походженням» не мали ні наукового ні практичного досвіду наукової роботи. Дехто із них вже був арештований. У деяких вчених були ув’язненні їхні родичі, як-то у співробітниці Віри П’ятакової. Її брат, Георгій П’ятакова, відомий російський більшовик, у 1918–1919 рр. – перший голова Тимчасового більшовицького уряду УСРР, був у січні 1937 р. розстріляний як один із лідерів «троцькістсько-бухаринської опозиції». Подібні факти надали підстави слідчому зробити висновок про «засмученість антирадянським елементом» наукових установ.
Розрив «наукових поколінь», відсутність необхідної експериментальної бази, матеріально-технічного забезпечення вагомо гальмували наукові дослідження. Але навіть в умовах таких обмежень наукові установи намагалися проводити фундаментальні та практичні дослідження, які закладали основи майбутніх нових плодово-ягідних сортів.
Імовірно, що під час допиту цими проблемами В. Голуб поділився із слідчим С. Кожевніков, який інтерпретував це як «шкідницьку діяльність».
Допит 8 січня 1938 р. був першим і останнім. До кримінальної справи долучили витяг із протоколу допиту від 14 вересня 1937 р. вже розстріляного П. Дрозденка як підтвердження факту участі В. Голуба у «націоналістичній контрреволюційній організації» [10].
Вже 11 січня 1938 р. був підписаний обвинувальний висновок, який затвердив заступник наркома внутрішніх справ УРСР Михайло Степанов. Кримінальна справа була направлена на засідання трійки при УНКВС по Київській області.
В архівно-кримінальній справі міститься витяг із протоколу засідання трійки від 31 грудня 1937 р., що ухвалила розстріляти В. Голуба[11]. Тобто, допит від 8 січня 1938 р. був лише формальною необхідністю для констатації факту «участі в українській націоналістичні організації». Це чітко свідчить про фальсифікацію кримінальної справи.
Цілком імовірно, що тривале перебування у камері і один протокол допиту можна пояснити не лише психологічним тиском камерного середовища, а й тривалими допитами без протоколу із застосуванням катувань. Наявні наукові праці підтвердили, що така практика була типовою для реалізації операцій Великого терору. Ухвала трійки про розстріл була виконана 16 січня 1938 р. [12]. Всього кримінальна справа станом на початок 1938 р. містила лише 26 аркушів разом із витягом про розстріл В. Голуба.
За реабілітацію Василя Максимовича Голуба почала боротися його дружина Антоніна Дворовенко із січня 1955 р. Вона написала лист до Голови Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилова із проханням прояснити долю її чоловіка. Вона заявила, що після арешту чоловіка її повідомили, що його вислали на Північ 10 років із суворою ізоляцією. На всі її запити, їй цинічно повідомляли, що В. Голуб живий і відбуває покарання. У 1949 р. їй повідоми, що він звільнений, але додому він не повернеться. Причину такого «неповернення» їй не пояснили[13].
Кримінальна справа переглядалася упродовж січня – червня 1956 р. Визначенням військового трибуналу Київського військового округу від 17 серпня 1956 р. В. Голуб був реабілітований через відсутність складу злочину[14]. Довідку про реабілітацію чоловіка А. Дворовенко отримали 14 вересня 1956 р. Однак свідоцтво про смерть вона отримала із сфальсифікованою датою – 11 січня 1943 р. як померлого в ув’язненні від запалення легенів. Дата смерті була виправлення у відділі ЗАГС Старокиївського району м. Києва лише у березні 1997 р.
[1] Калошин Олексій Андрійович (1900–1938) – із 6 липня 1936 р. – дивізійний військовий юрист, на 3 липня 1936 р. – військовий прокурор прикордонної і внутрішньої охорони Ленінградської обл., із липня 1937 р. – військовий прокурор Київського військового округу. 24 квітня 1938 р. загинув у авіаційні катастрофі, похований на Староруському кладовищі м.. Сімферополя (АР Крим).
[2] ГДА СБ України, спр. 36766, т.1, арк. 2.
[3] ГДА СБ України, спр. 36766, т.1, арк. 1а.
[4] Див. наприклад: Великий терор в Україні. «Куркульська операція» 1937–1938 рр. : У 2-х ч. / Упоряд. С. Кокін, М. Юнге. Ч. 1. – К., 2010. – С.81.
[5] ГДА СБ України, ф. 6. спр. 46336, т. 1, арк. 58зв.
[6] ГДА СБ України, ф. 6. спр. 46336, т. 1, арк. 56–57.
[7] ГДА СБ України, ф. 6, спр. 36766, т. 1, арк. 5 – 5зв.
[8] П.К. Дрозденко був призначений заступником наркома землеробства УРСР 14 листопад 1936 р. Див.: Збірник Законів і розпоряджень Робітничо-селянського уряду УРСР. №51. Ст. 291. С. 7.
[9] ГДА СБ України, ф. 6. спр. 46336, т. 1, арк. 71 – 72.
[10] ГДА СБ України, ф. 6. спр. 46336, т. 1, арк. 18.
[11] ГДА СБ України, ф. 6. спр. 46336, т. 1, арк. 25. У контрольно-наглядовій справі міститься клаптик паперу із нерозбірливим підписом, де зазначена інша дата засідання трійки – 11 січня 1938 р. Це можна кваліфікувати як спробу приховати фальсифікацію кримінальної справи.
[12] ГДА СБ України, ф. 6. спр. 46336, т. 1, арк. 26.
[13] ГДА СБ України, ф. 6. спр. 46336, т. 1, арк. 30–31зв.
[14] ГДА СБ України, ф. 6. спр. 46336, т. 1, арк. 88–89зв.
Роман Подкур
