Приватна власність на засоби виробництва зробила селянина селянином, але такий підхід не влаштовував ідеологів комунізму. В. Ленін називав селян дрібними «хазяйчиками», які не вірять в новий порядок, і на відміну від робітників, що нічого у революції не втрачали, «хазяйчикам», навіть дрібним, на його думку, було що втрачати. Отже, селянство закономірно перетворилося на “природного ворога комуни і комунізму”. Більшовицькі лідери це розуміли, але у 1919 р. все ж таки спробували швидко запровадити в Україні радгоспи та комуни. У відповідь в Україні вибухнули масові селянські повстання.
Упродовж 1920-х – 1930-х років більшовицька влада застосовувала різні методи тиску й репресій, як щодо протестувальників, так і щодо звичайних хліборобів, аби вирішити “селянське питання”: розкуркулення, “хлібна розверстка” (примусове вилучення запасів хлібу), політика «воєнного комунізму» і голод 1921 – 1923 р., репресії проти куркулів, непманів, взагалі більш-менш заможних верств села і страшний Голодомор 1932 – 1933 рр., знову репресії та виселення за межі України.
Проте куди би не закидала більшовицька влада українських селян, чимало з них прагнуло повернутися в рідні оселі. Масова втеча селян та «шкідників» з виправних установ призвела до того, що в 1930-тих рр. сформувався окремий офіційний термін «куркулі-втікачі». Саме ця категорія, на переконання влади, була тією силою, котра нібито поповнювала загони «бандитів», шереги «терористів» на селі й «шкідників» у містах. Головним болем місцевих «комбедів» у 1936 – 1937 рр. стали куркулі-втікачі, які нелегально повертались додому і вимагали повернення їхнього майна, яке без жодних підстав у них було забрано в 1930 – 1933 рр.
У Биківнянському некрополі є чимало селян-утікачів, яких на Київщині заарештовували органи НКВС. Після короткого «слідства» їх розстрілювали у київських тюрмах, а тіла вночі закопували у загальних могилах на території спеціальної ділянки НКВС УРСР.
Власне таким селянином-утікачем був Андрій Омелянович Антоненко, який народився у 1883 р. у с. Микільська Борщагівка Київського р-ну (нині житловий масив м. Києва), за національністю українець. Андрій Омелянович все життя займався землеробством, за довідкою місцевої сільради, він мав власний цегляний будинок під залізним дахом, три господарські споруди, двох постійних робітників та шість-сім сезонних. Мав він і родину: дружину Ганну Романівну, яка працювала у колгоспі, а також трьох дітей шкільного віку (відомо, що одним із них був син Федір Андрійович, 1917 року народження та дочка Надія Андріївна).
Вперше під репресії Андрій Омелянович потрапив у 1930 р., тоді його позбавили виборчих прав, а в наступному році арештували співробітники ДПУ. Після нетривалого перебування у тюрмі Андрія Антоненка вислали на Урал.
У 1932 р. він утік з місця заслання і переїхав до м. Ірпінь Київської області, в якому з 1932 по 1935 роки перебував на напівлегальному становищі. У 1935 р. повернувся з Ірпеня до рідного села. Зі слів свідка, у травні 1937 року Андрій Антоненко “захопив” свій колишній будинок, який було продано місцевому радгоспу після його висилання у 1930 році.
Удруге чоловіка заарештували 9 липня 1937 р. співробітники Київського райвідділу НКВС за звинуваченням у активній організації української автокефальної церкви, а також у зв’язках з колишнім керівником товариства «Просвіта» Іваном Романовичем Бельченком та проведенні антирадянської агітації серед селян. Перший і останній допит А. Антоненка відбувся 21 липня 1937 р., на якому він категорично відкинув звинувачення у антирадянській агітації серед колгоспників. Чекісти, зрозумівши, що він не визнає висунутих звинувачень, змінили свою тактику. Тоді вони взяли «покази» у трьох свідків – П. Антоненка, С. Хоменка та С. Доброгорського.
Одним з тих свідків виявився його родич та односелець – Платон Антоненко, який показав, що Андрій Омелянович був одним із організаторів Української автокефальної церкви, пов’язаний з націоналістичними діячами, з якими він підтримував зв’язок, а також, що рідний брат А. Антоненка – Антоненко Михайло, у минулому активний діяч УНР, перебуває на еміграції і Андрій Антоненко з ним також підтримував зв’язок. Родич також зазначив, що про українські шовіністичні настрої він чув особисто від А. Антоненка у травні 1937 р.
Як видно з протоколу очної ставки двох родичів, що відбулась 27 липня 1937 р. Платон Антоненко повторив свої попередні свідчення, а Андрій Антоненко їх відкинув. Обвинувальний висновок від 4 серпня 1938 р. у справі А. О. Антоненко зафіксував, що чоловік визнав себе частково винним, зокрема, у тому, що він утік з місця заслання, є організатором Української автокефальної церкви, членом «Просвіти» та підтримував зв’язок із своїм братом, який перебуває закордоном.
Постановою трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 8 серпня 1937 року А. Антоненка було засуджено до вищої міри кримінального покарання – розстрілу. Андрія Омеляновича Антоненка розстріляли 11 серпня 1937 року у київській тюрмі.
За висновком прокуратури Київської області його реабілітовано 26 квітня 1989 р.
Валерій Філімоніхін
