У Радянському Союзі до ювілейних дат ставились як до етапних подій, які мали відзначатись високими досягненнями, і найперше – перевиконанням планових завдань. У 1937 році, готуючись до святкування 20-річчя більшовицького перевороту (так званої Жовтневої революції), чекісти безупинно збільшували число арештів і звітували про викриття численних терористичних організацій. До однієї з них було зараховано і Артема Харченка – оперного співака, який на той момент належав до складу трупи московського «Большого театра».
1901-й, рік народження Артема Харченка, позначив початок нового століття. Дитинство і юність Артема проходили у селі Вербівка на Черкащині, відомому завдяки маєтку Давидових і художнім майстерням вишивальниць (артіль «Вербівка»), де створювались авангардні роботи за ескізами Олександри Екстер і Казимира Малевича. Він зростав у непростий час, разом із його неспокоєм і напругою, що нарешті вибухнули революцією і втягнули всіх у вир соціальних змін. Двадцятирічним юнаком Артем Харченко потрапив до лав Червоної Армії (перед цим нібито якийсь час перебував у повстанському загоні), звідки у 1925 році його вирядили до Києва здобувати музичну освіту. Цей факт є виразним підтвердженням вокального обдарування, яким наділила його багата на таланти черкаська земля.
Шлях до сцени виявився довгим. За свідченнями дружини Артема Харченка Ганни, навчання у консерваторії він поєднував із роботою в трамвайному депо: працював кондуктором, пізніше – бухгалтером у трамвайному тресті (імовірно, тут згодився його досвід роботи рахівником у сільському кредитному товаристві, яке стало для п’ятнадцятилітнього юнака першим роботодавцем). По закінченню навчання «служив два роки в Київській опері та у Вінниці, – зазначала дружина, – а в 1936 році за конкурсом був прийнятий до Московського державного академічного Великого театру – солістом».
Та кар’єра оперного співака (а в минулому – селянина, червоноармійця і кондуктора трамвая) обірвалась на самому злеті. 9 жовтня 1937 року, з початком театрального сезону, Артема Харченка було заарештовано на його московській квартирі за адресою: вул. Пушкінська, 2/7, кв. 7. Підставою для арешту артиста став наказ Наркома НКВС з вимогою доправити його до Києва. Про те, що спричинило ці події, можна судити за довідкою, яка є одним із початкових документів у справі Артема Харченка. У ній зазначено, що «під час слідства з приводу антирадянської націоналістичної організації на Україні» від арештованого у цій справі Єремії Мельнійчука отримані свідчення, що викривають «артиста ГАБТ Харченка Артема» як того, кому було запропоновано здійснити у Москві терористичний акт проти «тов. Сталіна».
Подробиці сценарію, чи то вигаданого самим Мельнійчуком у спробі порятувати власне життя, чи то запропанованого йому чекістами, Артем Харченко дізнався під час допитів, які тривали протягом жовтня-листопада 1937 року. Там фігурував стрихнін (засіб для отруєння), буфет Великого театру (місце, яке мусив відвідати «тов. Сталін» під час антракту), і, власне, Артем Харченко – артист, виступ якого могли включити до програми святкового концерту (отже, він мав можливість перед концертом підсипати стрихнін до страв або напоїв у буфеті).
Оскільки слідчі НКВС уже мали свідчення «організатора терористичної групи» та інших долучених до неї осіб, від Артема Харченка вимагали лише підтвердження чужих слів. Але він чинив спротив і не визнавав жодних обвинувачень – ані в тероризмі, ані в будь-якій контрреволюційній діяльності. Аби не розвалити справу про «терористичну організацію», чекісти допитали свідків, які знали артиста за його попереднім місцем роботи – у трамвайному парку. Це дозволило створити образ Артема Харченка як «антирадянської особистості» «з дрібно-буржуазним ухилом» (намагається взяти від радянської влади якомога більше у своїх особистих інтересах), «соціально-небезпечного для радянської влади» націоналіста (розмовляє виключно українською). У підсумку, в обвинувальному висновку зазначено, що підслідний не визнав обвинувачень, але викриваєтся свідченнями інших осіб.
Про такі методи роботи НКВС відомо завдяки свідченням слідчих у процесі розслідування «порушень норм соціалістичної законності» з боку репресивних органів. Один із таких документів опублікований у виданні «Реабілітовані історією» (Черкаська область. Т. 1): «Спочатку [Хаіт] викликав свідків із робітників того підприємства, де працювали заарештовані, але вони нічого компроментуючого не давали. […] Хаіт після допиту поговорив зі свідком і переконав його у тому, що необхідно допомоги слідству і що заарештований є ворогом народу. Після цього він … від імені свідка склав протокол про антирадянську діяльність заарештованого, прочитав свідку і той … підписав протокол. […] Цей протокол був Хаітом сфальсифікований, і це означало, що протоколи необхідно фальсифікувати, якщо немає потрібних для справи свідчень».
Рішення про розстріл Артема Харченка приймала трійка при Київському облуправлінні НКВС (протокол №117 від 20.11.1937 р.). Його розстріляли 27 листопада 1937 р. разом із Никифором Теренєм, який був з’єднувальною ланкою у цій справі. На той момент четверо інших учасників сфальсифікованої «терористичної групи» були розстріляні. Першим було засуджено до страти Єремію Мельнійчука (розстріляний 02.11.1937 р. за вироком Виїзної сесії Верховного суду СРСР). Вочевидь, слідчі дії у цій груповій справі не передбачали пошуку реальних доказів і проведення очних ставок.
Реабілітація Артема Харченка відбулася 1960 року. У висновку Військового трибуналу Київського військового округу, який проводив додаткову перевірку справи Артема Харченка, зазначено: «Перевіркою також встановлено, що колишні співробітники НКВС УРСР Перцев, Хатеневер та ін., які брали участь у розслідуванні цієї справи, порушували соцзаконність і фальсифікували слідчі справи, за що понесли відповідальність».
Олена Полідович
