«В серпні місяці в ніч 1937 року прийшли представники влади забрали діда і що ліпше з майна та харчів, залишивши дружину вагітну з дітьми. І так, як його дружина, моя бабуся, Стеценко Марія Іллінічна в такому стані піти в район пішки було важко пішла дочка Валя, яка підійшовши до тюрми взнати де батько і за що взято у відповідь почула від представників тюрми ‟вон отсюдыво поповское отродье”. З тих пір ні листів ні ніяких відомостей про місце перебування його життя і смерть немає», – пише Марія Василівна Волинець, онука репресованого Федота Івановича Стеценка, у заяві до управління КДБ УРСР про реабілітацію дідуся з проханням про допомогу у його розшуках.
Федот Іванович Стеценко народився 6 червня 1889 р. у м. Яблунівка Яблунівського району Київської обл. (нині с. Яблунівка Прилуцького району Чернігівської обл.) у родині селян. Закінчив 5 класів [духовного] училища, з 1918 р. був священником, ймовірно, Спасо-Преображенської церкви м. Яблунівка. На момент арешту проживав у с. Глібівка Димерського району Київської обл. (нині с. Глібівка Вишгородського району Київської обл.) Мав дружину Марію та трьох дітей: Владислава, Валентину та Ніну.
Арештований 17 серпня 1937 р. за статтею 54-10 Карного кодексу УРСР (антирадянська агітація і пропаганда).
У справі наявний лише один протокол допиту Федота Стеценка – від 6 вересня 1937 р. Під час допиту він розповів, що правив у храмі навіть після його закриття в 1930 р., за що був затриманий Прилуцьким окружним відділенням ДПУ. Там Федоту Івановичу запропонували виїхати з м. Яблунівка, тому він переїхав до Києва. У 1931 р. священник отримав призначення до с. Глібівка, де провадив релігійну службу до закриття церкви. На допиті, незважаючи на обвинувачення слідчих, Федот Стеценко визнав лише, що здійснював у себе вдома «підпільні хрещення». Проведення «контрреволюційної агітації» священик заперечував: «…я такого не говорив».
Досить часто долю людини вирішували на підставі допитів свідків. До архівно-кримінальної справи Федота Стеценка долучені 5 протоколів допитів свідків, і хоча показання давали різні люди, всі вони стверджували, що «поп» провадив агітаційну діяльність, здійснював нелегальні хрестини та поховання, зводив наклепи на комуністів, розповсюджував чутки про війну та голод, а з початком клопотання серед селян про закриття церкви став викликати вірян до себе вночі, де наказував не давати підписи.
Зі свідчень Олександра Заїкіна (протокол допиту від 5 вересня 1937 р.): «У 1936 році колгоспники порушили клопотання про закриття церкви, піп Стеценко вночі викликав до себе додому вірян і… вимагав, щоб йому подавали заяви про те, що ми від церкви не відмовляємось і будемо продовжувати свою православну віру». Свідок також зауважив, що звинувачений священник на цих зустрічах погрожував і, нібито, казав: «Ось, браття, потрібно тримати церкву у своїх руках. Радянська влада скоро паде, прийдуть германці і поляки, вони наведуть лад, а ми будемо молитись».
Свідок Григорій Павленко, розповідаючи про «контрреволюційну діяльність» Федота Стеценка (протокол допиту від 4 вересня 1937 р.), зазначив: «[Священик] говорив, що радянська влада грабує, залишає бідних селян без одягу і їжі, комуністи не дають спокійно жити[;] от я в 1936 році був у відпустці на Полтавщині[,] ця країна хліборобна, а зараз там звірствує повальний голод».
В архівно-кримінальній справі Федота Стеценка також наявні 2 протоколи очної ставки – із Стефаном Сергієнком та Іваном Сергієнком (обидва від 17 червня 1937 р.), під час яких свідки підтвердили «контрреволюційну діяльність» священника, а підслідний не визнав обвинувачень.
Проте слідчим НКВС, щоб визнати провину чоловіка доведеною, виявилось достатнім свідчень про його «соціальну небезпеку» і «контрреволюційну діяльність», які були зафіксовані у протоколах допитів свідків. 9 вересня 1937 р. трійка УНКВС по Київській обл. затвердила рішення про розстріл Федота Стеценка. Священника розстріляли 15 вересня 1937 р.
14 квітня 1989 р. під час перегляду справи, Федота Івановича Стеценка було реабілітовано за відсутністю складу злочину.
Ірина Зінченко
