Биківнянський мартиролог є переліком втрат, яких зазнало українське суспільство за часів Великого терору. Ці втрати не вимірюються тільки кількісними показниками, адже кожне забране життя призводило до якісних змін – у всіх проявах суспільного життя. Яскравим прикладом цього є доля Георгія Копана – бандуриста і співця, чиє слово, пронизане українським національним чуттям, звучало колись зі сцени.
Георгій Копан походив із містечка Бориспіль на Київщині. Свою належність до українського селянства він підкреслював, називаючись Грицем або Грицьком. Доросле життя розпочинав слюсарем у заводських цехах, за юнацьких років долучився до мистецтва гри на бандурі.
Існує припущення, що наставником Георгія Копана був відомий бандурист Василь Потапенко, з яким його поєднала і спільна сценічна кар’єра: початком її стала участь в ансамблі бандуристів (1908 – 1909, м. Київ), організованому Михайлом Домонтовичем. Щодо артистичної майстерності Георгія Копана відомо, що він славився виконанням народних жартівливих пісень, а також віртуозно передавав складні інструментальні варіації українського «Козачкá».
Період Української революції 1917-1921 рр. відзначився в житті Георгія Копана участю в Першій художній капелі кобзарів, створеній 1918 року Василем Ємцем (за вказівкою гетьмана Павла Скоропадського капела отримала статус державної). Ті часи закарбувались в історії під назвою «кобзарський ренесанс»: на хвилі національного піднесення «український народ в особі селян, війська, … інтелігенції горнувся до кобзарів», «нарід, що прокинувся від вікової політичної та національної неволі, жадібно ловив кожне слово, що говорило про його минулість» (В. Ємець). Нерідко сліпі співці-кобзарі залучались різними військовими та політичними угрупованнями як агітатори. У подальшому ці події відбились на сприйнятті бандуристів-аматорів, яких за радянської влади стали активно використовувати для рекламування «революційного кобзарського мистецтва» (завдяки цьому у громадській свідомості образ кобзаря заступив бандурист, традиційне ж кобзарство, як явище, що асоціювалося із жебракуючими незрячими співцями, було фактично знищене).
Київська капела бандуристів відновила свою діяльність наприкінці 1923 року. Її першим керівником став Георгій Копан. Як усі художні колективи, за радянської влади капела працювала на умовах виконання лише дозволених творів, даючи численні концерти по всій території підрадянської України. Згортання «українізації» наприкінці 1920-х років мало наслідком посилення тиску на мистецькі колективи, які пропонували глядачеві виключно український репертуар, і переслідування окремих виконавців, звинувачених у контрреволюційній агітації. Серед тих, хто потрапив під репресії у 1930 році, опинився і Георгій Копан. Тоді обвинувачення проти досвідченого бандуриста визнали недоведеними (звільнений з-під арешту 23.04.1931), та у подальші роки за ним було встановлено нагляд і заведено «справу оперативного обліку». Задля власної безпеки Георгій Копан вийшов зі складу капели і припинив концертну діяльність, влаштувавшись на роботу керівником музичних гуртків. На момент повторного арешту 20.03.1938 р. він працював «хормейстером» у Клубі залізничників і Клубі харчовиків (м. Київ).
Від початку арешту Георгія Копана до обвинувального висновку, у якому «доводилась» його провина, минуло три тижні. Протягом цього часу одночасно розглядалась справа щодо п’ятьох осіб, яких було визнано членами «контрреволюційної шпигунсько-повстанської організації». Найдовше (з 15.12.1937) під тиском слідчих НКВС перебував Федір Дорошко (також учасник Київської капели бандуристів), який був настільки знесилений, що не дожив до виконання вироку.
Допити Георгія Копана провели на початку квітня. Оскільки перший допит виявився для слідчих неінформативним, вони, імовірно, задіяли матеріали, наявні у його наглядовій справі. Про це свідчить частковий збіг власних свідчень Георгія Копана (1) з показаннями проти нього (2), зафіксованими у 1930 році: 1) «Моя контрреволюційна робота розпочалася з 1921 року… в Першій українській капелі бандуристів. Я разом з іншими бандуристами … пропонував глядачам вилучені з репертуару українські пісні … у націоналістичному дусі, завдяки чому розпалював націоналістичні почуття»; 2) «Налаштований націоналістично, він, як голова капели, … цей свій настрій, за можливості, впроваджував у життя… Якщо не можна дорікнути репертуар капели у націоналістичному підборі, … то можна було досягнути мети іншим шляхом, викликаючи в аудиторії націоналістичні настрої через шовіністичне виконання, що було просякнуте таким настроєм». Це були єдині зізнання Георгія Копана щодо його практичної діяльності у так званій контрреволюційній організації, й вони не були визначальними для винесення рішення про його страту (Протокол №215 засідання трійки УНКВС по Київській обл. від 11.04.1938). На жаль, слідчим вдалося отримати визнання власної «провини» від усіх п’яти осіб, які проходили у цій груповій справі.
Георгія Копана, Митрофана Решетила, Федора Козюбу та Івана Дорошка розстріляли 28 квітня 1938 року. Останнім місцем спочинку для них, імовірно, стала територія колишньої спецділянки НКВС у Биківнянському лісі.
Олена Полідович
