Сталінський терор 1930-х років назавжди закарбувався у пам’яті як період масових репресій, що зруйнували долі сотень тисяч людей. В Україні він мав особливі масштаби, зачепивши не лише політичних і громадських діячів, а й звичайних робітників, військових, представників інтелігенції та їхні сім’ї. Будь-яка підозра в «антирадянській діяльності» могла призвести до арешту, ув’язнення, а нерідко й смертного вироку.
До найбільш уразливих категорій належали ті, хто обіймав високі державні посади або працював у стратегічно важливих галузях, таких як промисловість, торгівля та адміністративний апарат. Часто звинувачення будувалися на безпідставних припущеннях, а слідство ґрунтувалося на зізнаннях, отриманих під тиском. Репресії не обмежувалися лише обвинуваченими – вони руйнували життя цілих родин. Дружини, діти, брати й сестри ставали заручниками політичного режиму, втрачали житло, роботу, а іноді й свободу.
Однією з таких трагедій стала доля Івана Додилева, його дружини Марії Банник та брата Олександра, які потрапили у вир репресій через необґрунтовані звинувачення у «контрреволюційній діяльності». Їхня історія, як і тисячі інших, демонструє масштаб і жорстокість сталінського режиму, який не залишав простору для правди чи справедливості.
Іван Додилев народився у жовтні 1902 року в Маріуполі, у багатодітній родині робітника Жданівського (нині – Маріупольського) металургійного заводу ім. Ілліча. У сім’ї виховувалося троє синів – Іван, Михайло та Олександр, та донька (точне ім’я у справі відсутнє, вказані лише ініціали А.Ф.). Іван здобув середню освіту та вивчився на слюсаря. Пізніше юнак став членом ВКП(б), проходив службу у Червоній армії. Першим місцем роботи у 1920 році став металургійний завод ім. Ілліча, де Іван почав працювати за фахом, проте згодом, заручившись підтримкою колективу, став займатися суспільною діяльністю.
У 1933 році продовжив кар’єру в апараті Раднаркому УРСР у Харкові, а потім – у Києві. На момент арешту Іван Феофанович вже мав солідну по тих часах посаду начальника торгового сектору Раднаркому УРСР. На початку вересня 1937 року розпочалося слідство у справі Івана Додилева, якого радянські репресивні органи звинуватили за ст. 54-8, 54-11, 196 КК УРСР, а саме в участі в «антирадянській українській націоналістичній організації, проведенні шкідницької діяльності», «незаконному зберіганні 2-х револьверів та набоїв до них». Зберігання зброї без дозволу, на думку слідчих, могло свідчити про підготовку до збройного спротиву.
2 вересня 1937 року співробітники НКВС провели арешт І. Додилева, після чого було здійснено ретельний обшук його помешкання. Згідно з протоколами вилучення, серед особистих речей обвинуваченого було знайдено пістолет Макарова та Браунінг, значну кількість набоїв, а також різноманітні документи. У списку вилученого майна фігурували особисті листи, фотографії, паспорт, партквиток, а також державні облігації на суму 3 000 карбованців. Крім того, слідчі знайшли готівку в розмірі 555 та 1 200 карбованців, мисливську рушницю, фотоапарат, а також державну позику на 40 карбованців, що свідчило про заможне матеріальне становище та зв’язки чоловіка. В документах арешту майна затриманого фігурує велика кількість дорогого чоловічого та жіночого одягу та взуття, дитячі речі, постільна білизна, рулони тканини, меблі, велика колекція музичних платівок і патефон, наручні годинники та ще чимало речей, які не міг собі дозволити середньостатистичний радянський громадянин. На момент арешту Іван Додилев мав сім’ю – дружину Марію Іванівну Банник, 32-х років, та чотирирічну доньку Світлану.
В архівно-кримінальній справі І. Додилева фігурує лише один допит підслідного, який відбувся 28 жовтня 1937 року. Спочатку чоловік категорично заперечував свою участь в антирадянській організації, проте вже на друге запитання щодо знайомства з її представниками підтвердив,що здійснював шкідницьку роботу в радянській торгівлі, спрямовану на зрив заготівлі в Україні. Також слідчих цікавило відвідування квартири Додилева трьома «учасниками контрреволюційної організації», на що затриманий відповів, що 2-х чоловіків бачив лише раз і жодної їхньої антирадянської діяльності не помічав.
Звісно, що вилучена зброя стала одним із ключових моментів «слідства». Іван Феофанович пояснив, що після закінчення дії офіційного дозволу на пістолети не став його поновлювати, і не передав зброю органам, бо думав, що його викличуть для здачі.
До розгляду справи І. Додилева залучили двох свідків. Львов М. Ф., допитаний 22 жовтня, заявив, що нічого не знає про участь Додилева у націоналістичній організації. Аналогічну позицію зайняла й дружина арештованого, Марія Іванівна Банник, яка працювала референтом із кадрів у Наркоматі внутрішньої торгівлі УРСР. Під час допиту 28 вересня вона повідомила, що не володіє жодною інформацією про контрреволюційну діяльність свого чоловіка. Незважаючи на це, вона була арештована того ж дня, що й її чоловік, як член родини «зрадника батьківщини». 17 грудня 1937 року її засудили до восьми років заслання до таборів у Казахстані — вирок, який, попри суворість, все ж залишив їй шанс вижити.
Окрему увагу слідство приділило брату Додилева Олександру, якого 24 жовтня 1937 року «засудили» за першою категорією за активну участь у антирадянській українській націоналістичній терористичній організації.
Остаточне рішення щодо справи Івана Додилева ухвалила трійка УНКВС по Київській області 17 листопада 1937 року. Розстріляли чоловіка 27 листопада того ж року.
Після арешту Івана Додилева та його дружини Марії Банник у вересні 1937 року їхнє майно, включаючи гроші та облігації, особисті речі, одяг та меблі, було опечатано радянськими спецслужбами. Це мало не лише практичний, а й символічний характер – вилучення майна репресованих часто означало остаточне виключення їх із суспільного життя, а їхнім родичам доводилося боротися за повернення хоча б частиниречей, що належали засудженим.
У березні 1938 року, після тривалих бюрократичних процедур, співробітники 2-го відділу Управління державної безпеки НКВС ухвалили рішення щодо розподілу вилученого майна. 14 березня жіночі та дитячі речі, а також меблі, які офіційно входили до списку конфіскованого майна Івана Додилева, були передані Анні Федорівні, матері Марії Банник, на зберігання. Згідно з офіційними документами, ці речі призначалися для подальшої передачі арештованій Марії Банник, яка на той момент уже перебувала у виправно-трудовому таборі в Казахстані. А от гроші та облігації повернуті не були.
Процес реабілітації Івана Додилева розпочався у 1958 році завдяки зусиллям його брата, Михайла Феофановича Додилева. Він намагався з’ясувати законність арешту своїх братів Івана та Олександра у 1937 році, а також отримати інформацію про їхню долю. У своєму запиті він також вказував ПІБ та посади людей, з якими брати працювали на заводі, аби таким чином підтвердити безпідставність обвинувачень. На той момент масові репресії залишили тисячі сімей у невизначеності, позбавленими будь-яких офіційних даних про подальшу долю їхніх рідних.
Зіштовхнувшись із відсутністю конкретної відповіді, Михайло продовжив боротьбу, надсилаючи численні листи та офіційні звернення до прокуратури СРСР, Київської області та УРСР, прокурора УРСР.
У результаті перегляду справи 22 квітня 1959 року Іван Додилев був офіційно реабілітований через недоведеність висунутих йому звинувачень. Це рішення стало частиною загального процесу перегляду справ періоду Великого терору, що поступово набував поширення в радянській юридичній практиці після смерті Сталіна.
Наталія Амонс
