Філософ Микола Шлемкевич, розмірковуючи про особливості української ментальності, визначав одними з домінантних рис нашого народу – вільнолюбність і незалежність. Підґрунтям цього духу свободи він вважав приватну власність, і зокрема, володіння землею як простором життєдіяльності, ресурсом, цілепокладанням. Оскільки більшовицький окупаційний режим планував знищення приватної власності, одержавлення й усуспільнення засобів виробництва, то його «війна» з українським селянством була питанням часу. І партійне керівництво не забарилося.
30 січня 1930 року вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б) СРСР «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах масової колективізації», яка ознаменувала початок «спецоперації» з ліквідації «куркульства як класу». За цією постановою лише у межах УСРР до концтаборів мали бути спрямовані 15 тис. осіб, депортації підлягали від 30 до 35 тис. громадян, майно яких конфісковувалось. Проте мало хто замислювався над тим, що відбувалося з людьми після повернення із заслання, якщо вони виживали в Сибіру чи північних районах СРСР. Практика свідчить, що влада продовжувала оцінювати селян як «потенційно небезпечних», тримала їх під наглядом і за будь-якої нагоди прирікала тих, кого позбавила майна, виборчих прав, можливостей для розвитку, на смерть.
Іван Данилович Затула народився 22 червня 1886 року в с. Стави Кагарлицького (нині – Обухівського) району Київської області. Чоловік, безперечно, належав до міцних господарів, що звикли самі собі давати раду. В матеріалах архівно-кримінальної справи зафіксовано, що він володів 45- 50 га землі, молотаркою, віялкою, іншим реманентом, кіньми та великою рогатою худобою. Оскільки був людиною з інвалідністю (не працювала рука), то, очевидно, використовував найману працю в сезон, що й стало додатковою підставою для репресій.
Щойно з’явились стаття Й. Сталіна «До питання про політику ліквідації куркульства як класу» й відповідна Постанова, а вже 9 лютого 1930 року загальні збори виборців села Стави ухвалили рішення вислати за межі республіки п’ятьох «куркулів», до числа яких потрапив також Іван Данилович Затула. Прикметно, що списки на першу чергу розкуркулювання були доведені громаді села представником райвиконкому, що свідчить про організований характер цієї компанії. Вірогідно, під особливу увагу репресивних органів Іван Данилович потрапив ще у 1929 році, коли його заарештували за контрреволюційну діяльність. І хоч з-під варти чоловіка відпустили, та розкуркулену родину вислали в далеку Вологду.
Згодом, за офіційною інформацією, Іван Данилович втік із заслання, повернувшись у рідне село. За цей час, помер один із його синів, у трагічному 1933 році. Сам Іван Затула стверджував, що йому органи влади дозволили повернутися в с. Стави, проте дозвільні документи в нього нібито вкрали на вокзалі. До 1935 року чоловік працював на Миронівському цукрозаводі, а упродовж 1935-1936 – у Ставянській районній колгоспній школі чорноробом.
Івана Даниловича заарештували 7 липня 1937 року співробітники Кагарлицького райвідділу НКВС. І фактично все слідство тривало в райцентрі, до столиці селянина перевели після формулювання обвинувального висновку. Івана Даниловича Затулу органи НКВС звинуватили у втечі з місця заслання, поширення провокаційних чуток про війну та загибель радянської влади, розмовах про «повернення свого куркульського майна». Перші допити І. Затули датовані днем арешту й стосувалися уточнення деталей біографії, зокрема його втечі. Проте й показання свідків, у ролі яких виступили односельці, не додають ясності, оскільки у них фігурують дуже подібні твердження. Зокрема, всі засвідчили практично ідентичними фразами, що Іван Дмитрович не захотів підписатися на Позику зміцнення оборони СРСР, аргументувавши тим, що влада «спекулює своїми позиками, випускає позику – 100 карбованців, а приймає тільки за 30 карбованців».
Розстріл Івана Затули припав на початок виконання Оперативного наказу НКВС СРСР № 00447 від 30 липня 1937 року. 3 серпня 1937 року трійка при Київському облуправлінні НКВС ухвалила рішення про вищу міру покарання. Вирок був виконаний у Києві 7 серпня 1937. Реабілітований 1989 року на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30—40-х і початку 50-х років».
Тетяна Шептицька
