В архівно-кримінальних справах людей, розстріляних у роки Великого терору, нечасто трапляються доноси, які переважно й ставали причиною людських трагедій. У справі журналіста й управлінця Марка Ткача такий документ є. 13 липня 1937 року особа, яка зашифрувалася за підписом “Кінематографіст”, інформувала наркома внутрішніх справ УРСР І. Леплевського: “До якого часу буде ворог народу гр. Ткач керувати українською кінематографією, який ховається за труднощами, прикриваючи свою бездіяльність. Українські кінофабрики бездіють під керівництвом Ткача. … До 1938 року – нема жодної підготовки – нема сценаріїв. …. Вся робота відбувається під кутом зору самостраховки. Безперервно видає самострахуючі накази, але роботу виробництва фільмів не налагоджує, а тільки руйнує”. На чотирьох сторінках доносу ще купа голослівних і дріб’язкових звинувачень про дружбу і спілкування Марка Ткача з окремими людьми, про фінансові справи Київської кінофабрики тощо. Вочевидь, донощику цього видалося замало, тож 17 липня до радянських спецслужб надійшло ще одне, подібне за змістом, повідомлення “Кінематоргафіста”. Через декілька днів за Марком Ткачем приїхав “чорний воронок”.
На сьогодні ще потребує дослідження діяльність Марка Ткача у галузі кінематографії, так само необхідно вивчити і його діяльність як журналіста. Проте невеличку реконструкцію біографії Марка Петровича можна зробити на підставі відкритих даних і його особистих свідчень.
Марко Петрович Ткач народився 8 травня 1901 року у м. Ніжин на Чернігівщині. За даними анкети арештованого, його батько був торговцем, володів аптекарським магазином у м. Лубни. Марко Петрович, вочевидь, не одразу обрав для себе професійний шлях, принаймні роботи, дотичні до батькової галузі, виявилися не для нього. Юнак так і не закінчив Київський інститут народного господарства, де навчався. Проте спробував просуватися за партійною лінією, вступивши у 1920 році у КП(б)У.
Марко Ткач явно тяжів до журналістики, тож певна частина його життя пройшла в роботі у редакціях газет “Червона Армія”, “Вісті ВУЦВК” (відповідальний редактор). У 1933-1936 роках — начальник Головного управління в справах літератури та видавництв Української СРР (Укрголовліту), органу, який здійснював цензуру друкованих видань у республіці. Посади, які він обіймав, були переважно пов’язані з культурною та ідеологічною роботою, що може свідчити як про здібності Марка Петровича, так і про рівень довіри до нього. Серед кар’єрних щаблів чоловіка зустрічаються і завідувач сектору преси відділу агітації, пропаганди і друку ЦК КП(б)У, і заступник начальника Управління мистецтв при Раді народних комісарів УРСР, і директор Українфільму. Власне, з останньої посади він покрокував у застінки НКВС.
Марко Ткач був заарештований 23 липня 1937 року в Києві. Звинувачений співробітниками НКВС УРСР в участі у антирадянській українській націоналістичній організації, що “стояла на терористичних методах боротьби”. Показовою є його заява від 2 серпня 1937 року на ім’я І. Леплевського, тодішнього наркома внутрішніх справ УРСР, де Марко Петрович нібито пояснює джерела свого “націоналізму”: “Антирадянські настрої виникли у мене під впливом труднощів, які переживала Україна в галузі сільського господарства весною та влітку 1932 року, безпосереднім свідком яких на селі мені довелося бути. Повернувшись із такими настроями з відрядження по селах до Харкова, де я працював редактором газети “Вісті” (орган ЦК УРСР), я втратив політичну перспективу і вбачав у цих труднощах докази краху здійснюваної партією політики”. Евфемізми, вжиті у заяві, зокрема “сільськогосподарські труднощі”, якими влада камуфлювала політику Голодомору на українських землях, можуть свідчити про вплив радянських спецслужбістів на написання або редагування тексту. З іншого боку, нищення українського селянства у 1932-1933 роках відкривало очі багатьом представникам творчої чи адміністративної еліти. Можливо, і Марку Петровичу теж. Інші свідчення Марка Ткача, надані під час допитів, викликають вагомі сумніви. Особливо в частині нібито його вербування в українську націоналістичну організацію, очолювану А. Хвилею, критиком і журналістом С. Щупаком. І Щупак, і Хвиля, хоча теж зазнали репресій, належали до одіозних діячів УРСР 1920-х — 1930-х років, які розправлялися з українською культурою, жорстко проводили партійну політику і боролися з т.зв. “українським націоналізмом”.
Вирок Марку Ткачу ухвалювала виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР. Але про дотримання процедури говорити не доводиться, оскільки т.зв. “судове засідання” тривало аж 15 хвилин. Марка Петровича Ткача розстріляли у Києві 2 вересня 1937 року. Ймовірним місцем поховання стала таємна спецділянка НКВС у Биківнянському лісі. У 1956 році Марка Ткача реабілітовано “за відсутністю складу злочину”.
Тетяна Шептицька
