Архівно-кримінальна справа Мартина Мамонця привертає увагу своєю суперечливістю. Її матеріали демонструють характерні для слідчої практики 1937–1938 років ознаки фабрикації: змінені протоколи, вилучені документи та різні версії обвинувачень, сформовані не на основі доказів, а відповідно до потреб слідства. За цією нестабільною документальною конструкцією стоїть доля звичайного працівника Південно-Західної залізниці, перетвореного репресивною системою на «ворога народу».
Мартин Микитович Мамонець народився 1901 року в с. Арестів колишньої Волинської губернії (нині — с. Орестів Рівненського району). Походив з української селянської родини, отримав початкову освіту й пізніше пройшов фахову підготовку на Київському залізничному робфаку. У 1920 році добровольцем вступив до Червоної армії, де служив до 1926 року. Після демобілізації був направлений на роботу в управління Південно-Західної залізниці, де в подальшому працював на різних відповідальних посадах у сфері постачання, будівництва та матеріального забезпечення. Мав двох малолітніх доньок. Був членом партії, з якої його тимчасово виключили, але згодом поновили.
22 квітня 1938 року після обшуку, проведеного в його київському помешканні, Мартин Мамонець був заарештований. Первинні звинувачення стосувалися «антирадянської агітації», «шкідницької діяльності» та нібито наміру перейти до Польщі. Постанова на арешт від 15 травня 1938 року повторювала ці загальні формулювання, що не спиралися на жодні перевірені факти. Проте перший допит відбувся лише 3 червня 1938 року, тобто майже через півтора місяці після арешту. На пряме запитання слідчого про проведення «антирадянської шкідницької шпигунської роботи» Мартин Микитович відповів коротко й категорично: «Ні».
Попри це, через місяць — 4 липня 1938 року — він подав заяву, у якій зазначив: «обіцяю давати слідчим органам правдиві свідчення». Цей документ, очевидно, зафіксував момент тиску, але не призвів до негайного продовження слідчих дій. Другий допит відбувся лише 19 серпня 1938 року. Саме під час цього допиту Мартина Мамонця вперше звинуватили у причетності до «право-троцькістської організації». За матеріалами слідства, він нібито був завербований Верюжським і отримував завдання із саботажу. Показання були зафіксовані й у власноручних свідченнях арештованого та передані до Лінійного суду Південно-Західної залізниці для подальшого судового розгляду.
На судовому засіданні від 21 жовтня 1938 року підсудний повністю відмовився від своїх попередніх свідчень, заявивши, що «написав на себе хибні свідчення, вигадані власною головою», оскільки до нього «були застосовані відповідні методи», у тому числі фізичні. Суд повернув справу на додаткове розслідування. Не проводячи жодних слідчих дій для перевірки його заяв, працівники НКВС вилучили частину матеріалів попереднього слідства та всі документи судового засідання. Після цього було сформовано «оновлений» варіант справи. У новій редакції протоколу від 19 серпня звинувачення повторювало ті самі елементи — ті самі завдання, той самий «вербувальник», — але тепер Мартина Мамонця нібито залучили не до «право-троцькістської», а до «Польської військової організації» (ПОВ). При цьому жодного факту антирадянської агітації у документах не містилося. Сам арештований категорично заперечував, що проводив будь-яку антирадянську агітацію серед колег, наголошуючи, що як начальник і член партії не міг дозволити собі подібні розмови, оскільки «це відразу кидалося б в очі». У звинувачувальному висновку, однак, було зазначено: «антирадянську діяльність заперечує, проте викривається свідченнями свідків».
Свідками слідство залучило трьох його колег — Спиридона Дєгтєва, Кирила Грибаня та Євгенія Рудковського. Попри те, що свідчення давали окремо, вони майже дослівно повторювали один одного: усі згадували, що у 1920 році Мартин Мамонець був арештований польською владою на території Польщі, потім нібито втік і нелегально перейшов радянський кордон. Крім того, свідки звертали увагу на недосконалу якість виконаної Мамонцем роботи, його приховування окремих фактів під час атестації та, за словами Рудковського, небажання у 1938 році виявляти «класово чужі елементи» під час роботи атестаційної комісії.
У підсумку матеріали, зібрані після перескладання, були передані на розгляд Особливої трійки УНКВС по Київській області, яка 24 жовтня 1938 року ухвалила вирок — розстріл із конфіскацією майна. Вирок виконано 26 жовтня 1938 року.
Мамонець Мартин Микитович реабілітований 14 липня 1959 року Президією Київського обласного суду за «відсутністю складу злочину».
Ірина Зінченко
