Серед громадських організацій, створених українцями на західноукраїнських землях, що увійшли до складу Польської республіки за Ризькою угодою 1921 р., Союз Українських Адвокатів (СУА) мав особливе місце. Українці, які проживали на цих територіях, отримали польське громадянство. У 1923 р. засновниками цієї організації стали знані українські адвокати Михайло Волошин, Лев Ганкевич, Альфред Говикович, Ізидор Голубович, Макс Левицький, Ярослав Олесницький, Володимир Охримович, Степан Федак та ін. Статут організації визначав її основні завдання: оборона прав, інтересів та гідності адвокатського звання, надання взаємної допомоги, участь у законотворчій діяльності Польської республіки тощо. У своїй роботі СУА надавав важливу увагу видавничій діяльності. 1927 р. вийшов перший номер «Бюлетеня Союзу Українських адвокатів», наступного 1928 р. з’явився правничий часопис «Життя і право». У 1936 р. СУА разом із Науковим товариством імені Шевченка у Львові та Товариством Українських правників заснували «Термінологічну Комісію для устійнення українських термінів у найновішому польському законодавстві».
Проте мирне життя народів світу перетворив на пекло війни т. зв. Пакт Молотова – Ріббентропа, підписаний у ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. у Москві. За таємними протоколами до пакту А. Гітлер та Й. Сталін домовились поділити Польщу на дві частини. 1 вересня 1939 р. нацистські війська без оголошення війни напали на Польщу, а 17 вересня 1939 р. – Червона армія вдерлась на територію Польщі. У радянському полоні опинилися тисячі представників польської військової, державної, інтелектуальної еліти, яких заарештовували спеціально створені напередодні радянського вторгнення до Польщі оперативно-чекістські групи. Загальна кількість військовополонених становила понад 392 тис. осіб.
5 березня 1940 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило цілком таємну постанову про розстріл 14 700 польських офіцерів, поліцейських, прикордонників, жандармів та 11 000 представників польської довоєнної еліти, яких утримували в тюрмах НКВД на території Західної України та Західної Білорусі. На виконання цього рішення нарком внутрішніх справ СССР Лаврентій Берія створив спеціальну трійку при НКВД СССР у складі заступників Богдана Кобулова, Всеволода Меркулова та начальника Першого спецвідділу НКВД СССР Леоніда Баштакова. Зазначена трійка заочно засудила до смерті 25 700 польських громадян – військовополонених і цивільних осіб.
Після винесення смертних вироків бранців передали у розпорядження обласних управлінь НКВД у Мінську, Києві, Харкові та Херсоні, де їх розстріляли навесні 1940 р. У Києві польських бранців партіями у кілька десятків людей страчували, ймовірно, у квітні або травні 1940 р. у Лук’янівській тюрмі №1 УМЗ НКВД УССР. Їхні тіла таємно поховали на спецділянці НКВД УССР у Биківнянському лісі. Так виник Київський катинський список, у якому зазначені прізвища 3 435 польських громадян, розстріляних у Києві навесні 1940 р.
До цього розстрільного списку потрапив і Микола Николайчук, син Івана, польський адвокат українського походження, доктор права. Микола Николайчук народився 18 грудня 1889 р. у м. Надвірна Надвірнянського повіту Станіславівського округу (нині – райцентр Івано-Франківської обл.). По закінченню гімназії в Коломиї здобув вищу юридичну освіту на юридичному факультеті Львівського університету Яна Казимира. В роки Першої світової війни служив у чині поручика в австрійській кінноті. Під час Української революції 1917-1921 років працював референтом у Державному секретаріаті військових справ. У лавах УГА брав активну участь у визвольних змаганнях. Після війни Микола Ніколайчук проживав у Львові, де працював у адвокатській канцелярії. У 1924 р. відкрив адвокатську контору в м. Надвірна. З 1928 р. був членом СУА та одночасно обіймав посаду радника міста. Фундатор читальні, футбольного клубу «Бескид», хору та Пласту. У 1927–1935 рр. очолював місцевий осередок УНДО, у 1930-х рр. був головою «Просвіти» та входив до місцевої «Рідної школи». Обирався депутатом Польського сейму від 11 блоку 53 виборчого округу від партії УНДО.
Заарештований органами НКВД 22 жовтня 1939 р. Навесні 1940 р. Миколу Николайчука перевели у розпорядженні Управління НКВД УССР по Київській області. Миколу Івановича Николайчука розстріляли, ймовірно, у квітні чи травні 1940 р. у спецкорпусі Лук’янівської тюрми. У Київському катинському списку він позначений номером 2078. Його дружину Галину, доньку Аріадну (Василію) та сина Олега у 1939 р. депортували до Казахстану, звідки вони повернулись у 1946 р. Доньку Аріадну знову заарештували у 1950 р. та засудили на 10 років таборів, термін відбула у Тайшерському таборі. Після повернення у 1956 р. була реабілітована, затим прийняла монаший постриг і взяла ім’я Василія. Померла у 2023 р. Син Миколи Николайчука Олег після повернення з Казахстану вступив до УПА. Загинув у бою з НКВД під Галичем.
Валерій Філімоніхін
