Сьогодні термін «шпигунство» відповідно до Кримінального кодексу України визначається, як передавання чи збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. І, звісно, шпигунів у будь-якій країні світу є незначна кількість. Проте в добу радянського тоталітарного режиму, а особливо в період Великого терору, під звинувачення у шпигунстві потрапило багато громадян СРСР. Особливо не щастило людям, які мали відмінне від російського етнічне коріння, підтримували стосунки з родичами закордоном або перебували колись у відрядженнях в інших країнах. Саме на таких громадян органи НКВС СРСР влаштували повноцінне «полювання», не переймаючись реальною провиною чи доказовою базою т.зв. «злочину».
Відтак, «шпигуном» для співробітників НКВС став і київський інженер-механік – Олексій Симиренко. Олексій Олексійович народився 15 вересня 1899 року в с. Житні Гори на Київщині в українській родині землеробів. У 1916 р. закінчив реальне училище, а згодом отримав вищу освіту, здобувши фах інженера-механіка у Київському політехнічному інституті. Проте бурхливі революційні події внесли корективи у життя Олексія Симиренка, який з 1918 р. устиг послужити як в Армії УНР, так і у військах Денікіна (разом із братом Василем). Після окупації України більшовиками Олексій Олексійович жив у Києві. На момент арешту 25 жовтня 1937 р. працював інженером в Управлінні медико-санітарної промисловості Наркомату охорони здоров’я УРСР.
Олексія Семиренка звинуватили у розвідувальній діяльності на користь «однієї з іноземних країн». За версією чекістів, чоловік «шпигував» на чеську розвідку з 1927 р., а завербувала його нібито власна дружина – актриса Алла Миколаївна Тур, чешка за національністю, так само заарештована органами НКВС.
Та на першому допиті від 10 листопада 1937 р. слідчих цікавила не так «шпигунська діяльність», як минула військова служба Олексія Семиренка. Відповідно чоловік вказав, що у 1919 р. відступав за кордон на бронепотязі «Пасинок»(?), ведучи бої проти РСЧА. Через хворобу він був змушений залишитися у Тирасполі, а потім повернувся до Києва й намагався не афішувати свого життя. Шпигунство під час допиту Олексій Олексійович заперечував, підтвердивши тільки зв’язок із родичами дружини та зі своїм братом, які мешкали у Чехословаччині, отримання від них посилок через чеське консульство.
На другому допиті від 26 листопада 1937 р. покази Олексія Семиренка радикально відрізнялися від попередніх. Чоловік визнав, що вони з дружиною є агентами чеської розвідки і що завдання про збір відомостей переважно військового та промислового характеру отримував від Романа Дінтера, співробітника чеського консульства. Зокрема, він нібито в ході своєї «шпигунської діяльності» передавав матеріали про Київський паровозно-ремонтний завод (його пропускну здатність, загальний стан, кількість і назви цехів), усі пароплави у Дніпровсько-Бузькому басейні, генеральний план Київського порту, план судноремонтного заводу імені Сталіна у Києві, проєктну схему електропостачання Запорізького порту та ін. А також залучив до шпигунської діяльності 9 осіб.
Наступні допити від 7, 11, 17 та 28 грудня 1937 р. та 5 січня 1938 р. лише уточнювали та деталізували певні моменти попередніх свідчень.
Власне слова Олексія Олексійовича Семиренка стали головними доказами його «шпигунської діяльності», що й зафіксовано в обвинувальному висновку, складеному 31 травня 1938 р. сержантом держбезпеки Г. Корнбергом. Проте рішення про розстріл було ухвалено набагато раніше – 12 січня 1938 р. на підставі постанови НКВС і Прокурора СРСР. Розстріляли Олексія Семиренка разом із дружиною Аллою в один день – 20 січня 1938 року.
Під час реабілітаційного перегляду справи О. Семиренка у 1957 р. з’ясувалося, що згадуваний на допитах Роман Дінтер як «шпигунський куратор» ще в 1927 р. був висланий поза межі СРСР. Відтак, висновком стало те, що інженер Олексій Семиренко, як і його дружина Алла Тур, були засуджені необґрунтовано, архівно-кримінальна справа була сфальсифікована слідчими НКВС й ґрунтувалась лише на «свідченнях» заарештованого.
Микола Бривко
