Селянин, солдат, рахівник, службовець, науковець-історик, вчитель української мови. Останнім пунктом цього переліку у життєписі Остапа Павлика стало – в’язень Лук’янівської в’язниці у Киеві.
Остап Якович Павлик народився у 1890 р. у галицькому селі Лавринів неподалік Рави Руської. До 23 років жив звичайним життям сільського хлопця, поки у 1913 році його не мобілізували до австрійської армії, де він спочатку служив рядовим, а згодом – єфрейтором у 34 Ландверському полку. З початком І Світової війни Остап пішов на фронт, але восени 1914 р. його полк було розбито російськими військами. Разом з іншими 200 солдатами Остап потрапив у полон: спочатку до шпиталю у російському місті Тамбов, потім – до табору військовополонених у Томську, а у 1916 році – у Мінську губернію, де він до літа 1917 року працював чорноробочим на залізниці. Після жовтневого перевороту 1917 р. Остап Павлик переїхав до Києва, влаштувався рахівником у Селянську спілку і одночасно вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Далі були праця завідувачем лікарсько-харчувального пункту при товаристві Червоний хрест, рахівником у центральному сільськогосподарському кооперативі, вчителем у селі Хиженці Лисянського р-ну на то час Київської, а зараз Черкаської області. З 1922 по 1931 рік Остап Павлик працював у різних установах Києва, в тому числі – науковим співробітником в Академії Наук на кафедрі, яку очолював Михайло Грушевський. Під керівництвом М. Грушеевського захистив дисертацію. Наукову кар’єру молодого історика перервав арешт за звинуваченням в участі у контрреволюційній організації. Однак на цей раз доля була поблажлива і через 4 місяці Павлика відпустили. Він знов стає до праці. Останнім стало місце вчителя української мови у київській школі № 139.
Але у червні 1937 році НКВД знов «згадало» про Остапа Яковича. Зокрема, про його галицьке походження і перебування у полоні. Не випадково першим запитанням на першому ж допиті було: «Хто, крім Вас, проживає у Києві та інших місцях Радянського Союзу з числа знайомих військовополонених?» Такі дійсно були. Невдовзі вони також були заарештовані, а «доблесні чекісти» взялися «створювати» з них контрреволюційну шпигунську організацію.
Під час обшуку у Павлика знайшли відповіді з польського консульства з питання виїзду до Польщі, 8 листів з Польщі, газету «Двоглавий орел» 1915 року з портретом Миколи ІІ, а також дві візитні карточки – німецького генерального консула Зоммера та німецького міністра Роланда Костера. То ж у справі з’являється запис: «…означене листування, а також візитні карточки нім. консула і міністра є доказом шпигунської діяльності Павлика». Хоча сам Павлик цілком логічно пояснює, чому і як з’явились у нього ці «докази». Було це у 1928 році. Павлик на той час працював в Історичному музеї і одного дня його попросили провести екскурсію для двох іноземців. На прощання вони вручили Остапові свої візитівки. Листи з Польщі (точніше, з тієї частини Західної України, яка на тоді входила до складу Польщі) йому писали батьки, тітка і брат. Візити Павлика у Польське консульство також були пов’язані з рідними. Запит консулу направила Остапова мати – дуже просила дати сину змогу приїхати хоча б на кілька днів через хворобу брата. Дозвіл на короткотривалий виїзд з СРСР він так і не отримав. Усі ці папери в архівно-кримінальній справі є, то ж чекісти їх читали. А найцікавіше – з картами. Їх Остап Павлик отримав… в Академії наук, коли там працював над статистичними дослідженнями Західної України. У 1934 р. відділ був розформований, то ж карти залишились у Остапа вдома.
Але НКВС ці пояснення не цікавили. Чекісти вимагали зізнань у шпигунстві, а краще – в участі у розгалуженій шпигунській, ще краще до того ж і націоналістичній контрреволюційній організації.
Сто одинадцять днів Остап Якович Павлик тримався. Слідчі двічі пишуть прохання про продовження строку арешту і слідства «для викриття к-р підпілля і проведеної ним шпигунської роботи на користь польрозвідки». Тільки у жовтні 1937 року під тиском починає він давати «правдиві свідчення».
5 листопада 1937 року Остапа Яковича Павлика було розстріляно і, ймовірно, поховано на території спецділянки НКВС у Биківнянському лісі. Родина (дружина Іоганна і дві дочки 17-річна Галя і 16-річна Леся) залишилася без чоловіка і батька.
У 1989 році Остапа Павлика було реабілітовано.
Ольга Озоліна
