Проголошене Й. Сталіним завдання «ліквідації куркульства як класу» мало на меті залучення селянства до колгоспів шляхом примусового відчуження майна (землі, знарядь праці, худоби), вилучення запасів сільськогосподарської продукції тощо. Виявлені «ворожі елементи» підлягали арештам, виселенню, депортаціям цілих родин у віддалені регіони СРСР або ж фізичному знищенню.
Серед таврованих словом «куркуль» опинився заможний селянин Павло Позняк.
Павло Андрійович Позняк народився 1880 р. у с. Старі Шепеличі Київської області (після Чорнобильської аварії село увійшло до 10-кілометрової зони відчуження). Мав паспорт. Неписьменний. Одружений. У подружжя було три сини: Адам, Семен та Олексій.
Павло Андрійович мав велике господарство: 12 десятин власної землі (тобто 13,11 га) та приблизно стільки ж орендованої; пару волів, пару коней, пару корів і молодняка, 10 овець, 6 свиней; хату, клуню, сарай, січкарню. Також наймав сезонних робітників (15 осіб) і постійного робітника.
У 1932 рр. розкуркулений радянською владою. З 1932 до 1936–37 рр., побоюючись висилання, облишив рідне село разом із сім’єю. У цей проміжок часу і до повернення працював на різних будівництвах у Мінську, Олексині, Тулі. На момент арешту – у колгоспі ім. Кірова у с. Старі Шепеличі.
Заарештований 25.07.1937 р. Ново-Шепелицьким РВ НКВС УРСР за ст. 54-10 КК УРСР. Звинувачений в антирадянській агітації, «розкладницькій антиколгоспній роботі» та спробах зірвати передплату на «Позику зміцнення оборони СРСР».
При обшуку, що відбувся напередодні дати арешту, знайдено гроші у кількості 10 495 руб. радянськими держзнаками, які були нібито «нажиті Позняком П. шляхом експлуатації робочих на грабарних роботах», їх конфіскували в дохід держави. Сам же Павло Андрійович на допиті пояснював, що гроші були зароблені ним та його синами на будівництвах стадіону та будинку «Червоної Армії» в Мінську, стадіону в Олексині, стадіону та корпусів заводу в Тулі. Проведення антирадянської агітації заперечував: «Агітації я не вів, але був упевнений сам, що колгоспи – це тимчасове господарство, довго існувати вони не будуть».
У матеріалах справи містяться протоколи допитів свідків: Черняка Івана (неписьменний), Чуєнка Кирила (неписьменний), Хоменка Марка (малограмотний). Вони як один були обізнані про статки і господарство Павла Андрійовича, охарактеризувавши його як «великого і махрового куркуля», «експлуататора і антирадянського пропагандиста» тощо.
Чи можна довіряти цим свідченням, які дублюються? Мабуть, що ні. Навіть не можна з упевненістю сказати, чи викликалися свідки на допити і чи були вони взагалі.
Доказами провини Позняка П. А. стали свідчення згаданих вище осіб, очна ставка з одним із них, а також виявлені гроші.
27 серпня 1937 р. (протокол № 27) Павла Андрійовича засуджено за рішенням трійки УНКВС по Київській області до розстрілу. Вирок виконали у Києві 7 вересня 1937 р.
Імовірним місцем поховання Позняка П. А. є територія колишньої таємної спецділянки НКВС УРСР у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу.
Позняк Павло Андрійович реабілітований у 1989 році.
Ярослава Кравченко
