Живи так, ніби завтра помреш, вчися так, ніби будеш жити вічно.
Махатма Ганді
Юність – час бурхливої закоханості, світлої романтики, філософського осмислення дійсності та міркувань про майбутнє. Час, коли життя розквітає небаченими барвами, а прийдешнє здається оптимістичним, продуктивним і щасливим, бо виваженість дорослого життя чекає попереду. На жаль, доля юнаків, 17-18 річних студентів, про яких піде мова далі, склалася інакше. Молодечий політ обірвався у катівнях НКВС…
Петро Крамар народився 1923 року у с. Шидловська Гребля Остерського району Чернігівської області у родині селян-середняків. На момент арешту був студентом І-го курсу Київського учительського інституту (нині – Український державний університет імені Михайла Драгоманова).
У Постанові на арешт та обшук від 15 квітня 1941 року зазначено, що «здобутими НКДБ УРСР оперативними матеріалами і документами встановлено, що Крамар Петро Гаврилович упродовж тривалого часу проявляє різкі антирадянські та націоналістичні настрої і у присутності студентів висловлює наклепницькі вигадки щодо керівників ВКП(б) і радянського уряду. Як встановлено експертизою – Крамар П. Г. написав велику кількість віршів антирадянського, націоналістичного та повстанського змісту, у яких наклепницьки відгукується про колективізацію сільського господарства, життя у колгоспах і закликає народ до повстання проти Радянської влади. […] виявляв невдоволення існуючим ладом, заявляв, при умові якщо відправлять захищати Радянський Союз, то він втече до ворожого табору».
28 квітня 1941 р. Петра заарештували співробітники ІІІ Управління НКДБ УРСР, звинувативши у скоєнні злочинів за статтями 54-10 ч.2 та 54-11 КК УРСР. 22 травня 1941 р. його справу передали до Слідчої частини НКБД УРСР з обвинуваченням за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР, постановивши утримання у внутрішній в’язниці НКДБ
Оскільки Петро мешкав у гуртожитку в Києві, обшук мав бути проведений за адресою проживання батьків і у односельця Гончара П. П., який «у великій кількості отримував к-р націоналістичну літературу Олеся, Винниченка та ін.». У них хотіли віднайти антирадянську літературу та вірші Петра такого ж змісту.
Згодом заарештують й інших першокурсників Київського учительського інституту: Лучного Олексія Мефодійовича (1923 р.н., с. Луговики Полтавської області, заарештований 12.06.1941 р), Войтенка Петра Григоровича (1923 р.н., с. Олійникова Слобода Київської області, заарештований 12.06.1941 р., Олійника Миколу Яковича (1913 (1923?) р..н., с. Бишів Київської області, заарештований 27(26?).06.1941 р.). Також в матеріалах справи фігурують інші «учасники антирадянського групування»: Моленко Роман Хомович, Піскун Василь Сергійович, Крашевський Дмитро. Але враховуючи, що слідство у справі Крамаря П. Г та інших було закінчене, матеріали на цих юнаків виокремили в інші провадження.
У справі згадуються речові докази, які «повністю викривають» злочинну діяльність студентів. Наприклад, матеріали експертизи – висновок, 11 фотокопій контрреволюційних віршів, фотокопія автобіографії Крамаря П. Г. На жаль, не можливо ознайомитися ані з речовими доказами, ані з протоколами допитів чи очних ставок, на які спиралось слідство, оскільки справа була втрачена. Така погана збереженість архівно-кримінальних справ може бути як наслідком недбальства чи поспіхом, адже війська СРСР швидко відступали, так і спробою приховати масштаби фальсифікацій у період політичних репресій.
В обвинувальному висновку від 3.07.1941 р. на обвинувачених Крамаря П.Г., Лучного О.М., Войтенка П.Г. (ст. 54-10 ч. 2 та 54-11 КК УРСР – антирадянська пропаганда та агітація, участь у контрреволюційній організації) та Олійника М. Я. (ст. 54-10 ч. 2 та 54-12 КК УРСР – антирадянська пропаганда та агітація, недонесення про контрреволюційний злочин), вказано, що усі вони були заарештовані у період з 28.04. по 27.06.1941 р. як учасники антирадянського угруповання в Київському учительському інституті, що нібито проводило «антирадянську агітацію, розповсюджувало контрреволюційні вірші поразкового характеру із закликом до боротьби проти Радянської влади за створення «Самостійної України»».
Безпосередньо Петро Крамар був обвинувачений у тому, що: «складав і розповсюджував серед студентів к-р вірші поразкового характеру із закликом до боротьби проти Радянської влади, виступаючи проти заходів партії та уряду СРСР щодо колгоспного будівництва; збирав збіговиська учасників антирадянського угрупування, на яких читав вірші; висловлював наклепницькі міркування проти керівників партії та уряду, розповсюджував антирадянські анекдоти; виступав проти Указу Верховної Ради щодо введення плати за навчання у вищих та середніх навчальних закладах; проводив к-р пропаганду серед студентів за створення «Самостійної України» за допомогою німецького фашизму; висловлював антисемітські прояви».
Відповідно до рішення НКВС і прокурора УРСР від 7 липня 1941 року Крамар Петро, Лучний Олексій та Войтенко Петро були розстріляні як «вороги народу». Імовірним місцем їх поховання є одна з братських могил на таємній спецділянці НКВС УРСР у Биківнянському лісі, куди впродовж 1937–1941 рр. привозили тіла закатованих і розстріляних у в’язницях Києва жертв комуністичного режиму.
У травні 1956 року із заявою до прокурора СРСР звернулася Зінаїда Степанівна Лучна (мати Олексія) з приводу пошуку сина: «З дня арешту вже пройшло 15 років. Вже можна було узнати що-небудь, а я до сих пір не знаю».
Аби приховати злочини масових репресій періоду сталінізму, начальнику Чорнухинського райвідділу міліції УМВС Полтавської області надіслано секретну вказівку повідомити матері, що її сина «у 1941 р. було засуджено до 10 років ВТТ, і відбуваючи покарання у місцях ув’язнення, 7 липня 1944 року помер від уремії нирок».
У зв’язку із розглядом заяви Лучної З. С., розпочалася перевірка і щодо Крамаря Петра та Войтенка Петра, але співробітникам КДБ розшукати архівну справу не вдалося.
У лютому 1990 року із заявою до Комісії з реабілітації Верховної Ради УРСР щодо встановлення долі брата Петра звернувся Крамар Володимир Гаврилович. Відтоді розпочалося відновлення кримінальної справи.
Встановлено, що Олійника Миколу було евакуйовано із зайнятої німцями території, у червні 1942 р. його справу закрило Управління НКВС Казахської РСР по Актюбінській області за відсутністю складу злочину, а сам він звільнений з-під варти та направлений до військкомату для проходження військової служби. Подальша доля не відома, міг загинути під час війни.
Крамаря Петра Гавриловича як і його друзів реабілітували у червні 1990 року відповідно до ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16.01.1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, що мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років».
Ярослава Кравченко
