Панас Петрович Любченко свого часу належав до найвпливовіших управлінців і партійних діячів УРСР. На його відповідальності й проведена примусова колективізація, й конфіскація збіжжя в селян, що призвело до Голодомору 1932-1933 років, і полум’яні виступи у ролі громадського обвинувача на процесі СВУ. Прекрасну адміністративну кар’єру П. Любченка по суті перервав молох масових репресій, що набирав обертів, і його самогубство через страх бути звинуваченим у керуванні т.зв. українською націоналістичною контрреволюційною організацією. І якщо Панас Петрович разом із дружиною Марією Крупеник, яку Любенко сам і застрелив, уникли тортур у сталінських катівнях, то інші члени родини розділили долю десятків тисяч звичайних громадян, знищених у період Великого терору. Не оминула трагічної загибелі й дружина брата – Софія Москалець-Любченко, медик за фахом.
Софія Іванівна Москалець-Любченко народилася у 1890 році у с. Западинці Старокостянтинівського повіту Волинської губернії (за іншими даними – м. Старокостянтинів Вінницької (нині – Хмельницької) області) в родині столяра.
Згідно з анкетою заарештованого, у 1920-1922 рр. служила в Робітничо-Селянській Червоній Армії писарем. На момент арешту працювала лікарем-невропатологом Київського медичного інституту. На жаль, про її професійні здібності чи досягнення поки майже нічого не відомо.
Заарештована 31 серпня 1937 року як «учасниця антирадянської націоналістичної організації, що діяла в Україні», тобто за злочини, передбачені ст.ст. 54-8 (тероризм) і 54-11 (участь у контрреволюційній організації) КК УРСР.
У матеріалах архівно-кримінальної справи наявна плутанина у датах, фактах, вірогідно, що справа робилась нашвидкуруч або ж оформлювалась заднім числом. Так, наприклад, у постанові від 17.10.1937 р. щодо притягнення Софії Іванівни як обвинуваченої слідчим зроблена примітка «від підпису у пред’явленому звинуваченні відмовилась». Очевидно, що жінка не визнала висунуту їй провину. Натомість, у матеріалах справи міститься рукописна заява на ім’я Наркома внутрішніх справ УРСР від заарештованої Любченко С. І. з явно дописаною датою «4 вересня 1937 р.», де вона «бажаючи розвантажитися перед органами НКВС» визнала, що у контрреволюційну націоналістичну організаціюїї завербував у 1936 році брат чоловіка – Любченко Панас (голова Ради Народних Комісарів УРСР у 1934-1937 рр.), доручивши рознести листи професору Черняхівському та А. Хвилі невідомого змісту. Чорнило останніх рядків заяви «мені так гидко, що я про цю мерзенну справу мовчала, що я прошу як милості дати мені можливість працювати, звільнити мене з-під арешту і все моє життя буде присвячене справі … радянської держави» розплилося в сльозах.
На допиті від 6.10.1937 р. Софія Іванівна засвідчила, що «написана мною заява від 4 вересня 1937 року неправдива і я від неї відмовляюсь. З Любченко Панасом розмов на політичну тему не було». І як не тиснув на неї слідчий IV відділу НКВС УРСР, молодший лейтенант держбезпеки Морозов щодо припинення заперечувань і надання вичерпних свідчень, отримував відповідь: «Повторюю, що про будь-яку контрреволюційну організацію мені нічого невідомо і ні від кого я про це не чула».
В обвинувальному висновку зазначено, що Москалець-Любченко С. І. «з 1936 р. була учасником антирадянської націоналістичної терористичної організації, яка керувалася кол.[ишніми] боротьбистами, ставила своєю головною задачею насильницьке повалення радянської влади в Україні й встановлення фашистського ладу, […] знала і розділяла установки організації зі створення «самостійної» української держави буржуазно-фашистського типу […]» тощо.
Справа з обвинувачення Москалець-Любченко Софії Іванівни розглядалася у Києві 24 жовтня 1937 року на закритому засіданні виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР у складі: головуючого – диввійськюриста О. М. Орлова, членів – бригвійськюриста С. Н. Ждана та військюриста 1-го рангу Ф. А. Климіна, секретаря – військового юриста 1-го рангу О. О. Батнера, без участі обвинувачення, захисту та виклику свідків. Підсудна вину не визнала. А колишню заяву назвала такою, що не відповідає дійсності, пояснюючи самообмову тим, що «знаходилася у стані відчаю у зв’язку зі своїм арештом». В останньому слові просила винести справедливий вирок.
Виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР визнала Москалець-Любченко С. І. винною у злочинах, передбачених ст.ст. 54-8, 54-11 КК УРСР та засудила її до «найвищої міри кримінального покарання – розстрілу, з конфіскацією всього особистого майна». 25жовтня 1937 р.Софію Іванівну розстріляли.
Софія Іванівна Москалець-Любченко разом з чоловіком Любченком Андрієм Петровичем (директор Київського ветеринарного інституту) реабілітовані за відсутністю складу злочину 20 березня 1958 року та 25 грудня 1957 року відповідно.
Ярослава Кравченко
