Українське суспільство постійно звертається до постатей Української революції 1917–1921 років, намагаючись врахувати уроки з її поразки, шукаючи в діях очільників і рядових учасників чи симпатиків відповідей на гострі питання сьогодення. Власне, долі будівничих української держави на початку ХХ століття розглядаються нині як велике застереження, бо їхні помилки і прорахунки, романтичні мрії та уявлення дорого коштували в умовах російської військової агресії та несприятливої геополітичної ситуації. Російські більшовики, окупувавши Україну, вповні реалізували давній латинський вислів «Vae victis» (Горе переможеним), переслідуючи та фізично знищуючи українських високопосадовців. Історики наразі говорять про чотири хвилі політичних репресій проти наших урядовців з боку комуністичного режиму. Найкривавішим, звісно, став період 1937–1938 років, коли совєтські каральні органи розстріляли вісім діячів Української революції. В це число потрапив і Теофан Черкаський, державний діяч УНР, міністр народного господарства УНР (червень – серпень 1919), міністр преси й пропаганди УНР (серпень – грудень 1919).
Теофан Васильович Черкський народився 12 березня 1892 р. у с. Росішки Тетіївського району, Київської області. Оскільки походив із учительської родини, то закономірно, що й сам обрав педагогічних шлях. Упродовж 1912 – 1914 рр. завідував школою у с. Глушки Київської області. Згодом здобув вищу освіту. Юнацькі уявлення про справедливість спричинили цікавість до нелегальної літератури, соціалістичних ідей та політичної боротьби. У 1914 р. Теофан Васильович отримав статус «політично неблагонадійної особи» і втратив учительську посаду. Натомість після переїзду до Києва у 1918 р. захопився ідеями творення української держави, ставши інструктором організаційної комісії Української Центральної ради. У січні 1919 р. він був обраний делегатом Трудового конгресу України (23-28 січня 1919).
Паралельно Теофан Черкаський долучився до партійного будівництва, втупивши, як і П. Христюк, М. Шраг, М. Шаповал, до Української партії соціалістів–революціонерів, де виріс до члена Центрального бюро, а в 1919 р. – секретаря ЦК УПСР.
У серпні 1919 р. Теофан Васильович очолив Міністерство преси й пропаганди, яке мало видавати всю державну пресу, опікуватися друком і цензурою, організувати книжкову палату та вести закордонну пропаганду. Т. Черкаський розумів, що такий обсяг роботи потребував і значних ресурсів, зокрема, кадрових, тому закликав до праці в цій галузі вчених, політиків, письменників та інших мистців. На жаль, великі плани реалізувати не вдалося. Наступ червоних і білих російських окупантів витіснив уряд Директорії за Збруч, у діяльності Міністерства преси й пропаганди настала перерва, а Теофан Васильович, залишившись в Україні працював у київському представництві харківського кооперативного видавництва «Рух» та у невстановлених установах економістом.
Існують відомості, що один із організаторів «Червоного терору» Семен Дукельський у 1921 році оголосив Теофана Черкаського «ворогом народу» та вимагав його розстрілу. Проте якихось санкцій на той момент совєтська влада ще не застосовувала. За Теофаном Васильовичем чекісти прийшли 5 квітня 1931 р., звинувативши його в есерівській контрреволюційній діяльності. Тоді він засуджений до концтабору на 3 роки, звільнений у 1934 р. Ймовірно, чоловік підозрював, що у спокої його не залишать, тож переїхав із родиною до Криму. Оселившись у 1934 р. у Ялті, Теофан Черкаський працював у Лівадійській середній школі та «Кримдержпроекті».
Удруге він заарештований 10 лютого 1938 року за звинуваченням в організації «підпільного ЦК УПСР», підготовці повстання в Україні, проведенні «активної підривної роботи на ідеологічному фронті». Під час арешту в чоловіка вилучили частину архіву Української партії соціалістів–революціонерів, зокрема, деякі статутні документи, протоколи засідань, листування. Імовірно, на думку співробітників НКВС, це мало би підтвердити «ворожі наміри» колишнього українського урядовця.
Традиційним для доби сталінських репресій було не лише використання чекістами фактів біографії людини як «доказу» її провини, а й трактування будь-якої її діяльності як «націоналістичної». Для цього застосовувалися різні заходи впливу, включно з тортурами й побиттям, аби схилити заарештованого до потрібних «зізнань». Власне й Теофана Черкаського змусили визнати власну видавничу діяльність як «контрреволюційну»: «Спеціально, щоб популяризувати Винниченка, я зібрав усі його твори, перевірив тексти для повного видання його творів (23 томи в видавництві «Рух» за моєю редакцією). [..] Всю роботу організації на науково-культурному фронті, про яку я тут говорив, я визнаю за націоналістичну, народницьку, ідейно ворожу до сучасних настановлень радвлади, отже за відверто контрреволюційну».
Теофана Черкаського розстріляли за рішенням виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР 22 вересня 1938 р. у Києві. Реабілітований 23 червня 1992 р. Історія Теофана Черкаського висвітлена у книзі «Горе переможеним» (2018) та на виставці Заповідника «Сини волі в часи несвободи».
Тетяна Шептицька
