Чергова каральна акція проти громадян Радянського Союзу знайшла своє втілення в оперативному наказі НКВС СРСР від 20 вересня 1937 р. № 00593. Згідно з яким «Органами НКВС враховано до 25 000 чоловік, так званих «харбінців» (колишні службовців Китайсько-Східної залізниці та емігранти із Маньчжоу-Го), які осіли на залізничному транспорті та промисловості Союзу. Облікові агентурно-оперативні матеріали показують, що харбінці, що виїхали в СРСР, в переважній більшості, складаються з колишніх білих офіцерів, поліцейських, жандармів, учасників різних емігрантських шпигунсько-фашистських організацій тощо. У переважній більшості вони є агентурою японської розвідки, яка протягом кількох років направляла їх до Радянського Союзу для терористичної, диверсійної та шпигунської діяльності». Відповідно до цього наказу радянські репресивні органи з 1-го жовтня 1937 р. приступили до широкої операції з ліквідації «диверсійно-шпигунських» і «терористичних кадрів харбінців» на транспорті та промисловості. І планували її завершити до 25 грудня 1937 року.
З-поміж інших перелічених, арешту підлягали всі «харбінці»: учасники різних емігрантських організацій («Російський загальновійськовий союз», «Союз козацьких станиць», «Союз мушкетерів», «Жовтий Союз», «Чорне кільце», «Християнський союз молодих людей», «Російське студентське товариство», «Братство російської правди», «Трудова селянська партія» тощо); люди, які служили в китайській поліції та військах як до захоплення Маньчжурії японцями, так і після утворення Маньчжоу-Го; служили в іноземних фірмах, передусім японських, і навіть білогвардійських (фірма Чурсіна та інших); власники та співвласники різних підприємств у Харбіні (ресторани, готелі, гаражі та ін.); які закінчили у Харбіні відомі курси «Інтернаціонал», «Славія», «Прага». Тобто коло репресованих осіб вийшло доволі широким.
Потрапив до категорії «харбінців» і київський студент Бовкис (Бовкіс) Валентин Домінікович, народжений 28 листопада 1913 р. на ст. Мулін Китайсько-Східної залізниці (колишня Маньчжурія).
З матеріалів архівно-кримінальної справи можна дізнатися, що Валентин у період з 1913 до 1930 рр. разом із рідними мешкав на різних станціях (Мулін, Прикордонна, Імяньпо та ін.). Його батько-литовець Бовкис Домінік Домінікович у той час працював телеграфістом на Китайсько-Східній залізниці (російська абревіатура – КВЖД), яка перебувала у сумісному управлінні СРСР і Китаю.
У 1930 р. переїхавши до м. Харбіна, юнак впродовж року навчався на курсах машинопису та автотракторних курсах «Інтернаціонал» (на тих самих, вихідці з яких відповідно до наказу НКВС СРСР від 20.09.1937 р. № 00593 підпадали під арешт). У 1932 р. деякий час працював чорноробом служби шляху Китайсько-Східної залізниці, згодом був переведений на грубника. У 1931 р. вступив до Харбінського політехнічного інституту (нині – університет), закінчив три курси. У зв’язку із продажем СРСР прав на Китайсько-Східну залізницю уряду Маньчжоу-Го, як і інші студенти, був вимушений виїхати до СРСР, отримавши візу від радянського консульства. Хоча, за його словами, мав радянський паспорт ще з 16 років. У 1931 та 1934 рр. проходив виробничу практику в Головних механічних майстернях. У 1935 р. переїхав до Києва на навчання у Київському індустріальному інституті (нині – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»).
У певний період часу шляхи родини Бовкис розійшлись, оскільки Валентин із батьком переїхали до Харбіну, а мати Людвік(г)а Іванівна, сестра Анна зі своїм чоловіком Леонідом мешкали у Хабаровську, сестра Вероніка з чоловіком Казимиром – на ст. Абдуліно Куйбишевського краю.
На момент арешту Валентин був одружений із Бовкис-Деушевою Саїдою Ахмедулівною (1916 р.н., Харбін), яку згодом також заарештують та завершував навчання в інституті. Його заарештовано 16(15?) жовтня 1937 р. співробітниками ІІІ-го відділу УДБ НКВС УРСР за звинуваченням у злочині, передбаченому ст. 54-1 «а», тобто у «розвідувальній діяльності на користь іноземної держави», а саме Японії.
На першому допиті 3 листопада 1937 р. слідчий цікавився, «чому і з якою метою» студент намагався приховати наявність батька в Харбіні, звинувачував у зв’язку з японськими розвідорганами. Але отримував відповіді: «Я жодної злочинної мети не переслідував. Я приховав наявність батька заради уникнення неприємностей аж до виключення з інституту за те, що батько іноземець і перебуває закордоном»; «До японської розвідки я не причетний, жодних завдань при від’їзді до СРСР, я не мав. Я визнаю, що знаходячись в СРСР, я систематично вказував, що мій батько помер у 1930 р. у той час, коли він живий […]».
Зважаючи на те, що студентське життя ускладнювали постійні політичні чистки, приховування зв’язку з батьками та родичами, які могли перебувати закордоном, було буденністю, до якої вдавалася молодь аби здобути освіту.
Впродовж наступних трьох допитів (від 5, 11 та 13 листопада 1937 р.) Валентина Домініковича допитували на предмет зв’язків із матір’ю, сестрами та їх сім’ями, які перебували на території СРСР; намагались безрезультатно дізнатись прізвища товаришів по навчанню, викладачів, а також адміністрації автотракторних курсів «Інтернаціонал»; хотіли вивідати про студентів Харбінського політехнічного інституту та Київського індустріального інституту, натякаючи на їх зв’язок з білогвардійськими організаціями в Харбіні та японською розвідкою.
В обвинувальному висновку зазначено, що Бовкис В. Д. закінчив у Харбіні автотракторні курсі «Інтернаціонал», які є школою японської розвідки; знав про зв’язок з японською розвідкою своєї сестри Анни, яка систематично надсилала йому гроші; як у Харбіні, так і в СРСР, підтримував зв’язок із викритими агентами японської розвідки. Винним себе не визнав. Речові докази відсутні.
Із повідомлення НКВС по Далеко-Східному краю, вміщеному у довідці від 17.11.1937 р., відомо, що сестра Ліхачова-Бовкис Анна із чоловіком Ліхачовим Леонідом зізналися, що є агентами японської розвідки та засуджені. За іншими даними, подружжя та мати розстріляні 09.02.1938 р., 5.02.1938 р. та 14.04.1938 р. відповідно. Реабілітовані.
17.11.1937 р. (протокол № 87) Валентина Домініковича було засуджено постановою НКВС СРСР та Прокурора СРСР до розстрілу. Вирок виконали у Києві 20.11.1937 р.
Імовірним місцем поховання Бовкиса В. Д. є територія колишньої таємної спецділянки НКВС УРСР, яка розташовувалась у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу, куди впродовж 1937–1941 рр. для таємного поховання привозили тіла закатованих і розстріляних у в’язницях Києва жертв комуністичного режиму (Постанова прокурора України про закриття кримінальної справи № 50-0092 від 25 червня 2001 р.).
Реабілітований у 1957 р. висновком Військової колегії Верховного суду СРСР за відсутністю складу злочину, адже в архівно-кримінальній справі об’єктивні докази щодо його причетності до іноземної розвідки відсутні, а додатковою перевіркою встановлено,що його заарештовано та розстріляно не обґрунтовано.
Ярослава Кравченко
