Складовою політики Великого терору стала масштабна за кількістю жертв «польська операція» НКВС, введена в дію наказом № 00485 від 11 серпня 1937 року. Відповідно до положень наказу репресіям підлягали т. зв. члени «ПОВ» (Польської організації військової), яка в Україні перестала існувати ще у 1921 році після масових арештів членів організації чекістами. Тож насправді людей репресували передовсім за етнічним принципом.
Поляк Вікентій Валентинович Токарський проходив у колективній справі, де всіх учасників комуністична спецслужба звинуватила в причетності до польської диверсійно-розвідувальної організації («ПОВ»), яку буцімто вони створили на території Уманщини.
Вікентій Токарський народився у 1891 році у польському с. Вілько? в багатодітній родині селян (за даними анкети заарештованого, батько «служив у поміщика»). Відомості про здобуття освіти в архівно-кримінальній справі відсутні, окрім згадки, що був «малограмотним» і не мав робочої спеціальності. Проте, за твердженнями родини репресованого, Вікентій Валентинович мав «польську освіту», просто не писав кирилицею. Після подій Першої світової війни чоловік залишився в Україні, працював у сільському господарстві, столярував.
У с. Денихівка Тетіївського р-ну (нині Білоцерківський р-н Київської обл.) Вікентій Токарський знайшов свою долю: одружився на місцевій дівчині Марії Касянчук, оселився, працював спочатку в індивідуального сільському господарстві, а після примусової колективізації початку 1930-х – у місцевому колгоспі «Шлях до комуни» пасічником та столяром. Як засвідчено в довідці Денихівської сільської ради від 16.02.1958 року: «до роботи ставився добропорядно, антирадянських проявів за ним помічено не було».
На момент арешту всі три брати й три сестри Вікентія Валентиновича проживали у Польщі, що, вочевидь, і привернуло увагу працівників НКВС до нього. 15 грудня 1937 року розпочинається «розслідування» справи Вікентія Токарського, якого радянські репресивні органи звинуватили в «участі у контрреволюційній польській шпигунській організації, проведенні контрреволюційної діяльності (ст. 54-7, 54-11 КК УРСР)». Того ж дня працівники Тетіївського РВ НКВС Київської обл. заарештовують чоловіка у с. Денихівка та проводять обшук. Відповідно до офіційних документів, під час обшуку в чоловіка вилучили двоствольну рушницю та патрони до неї.
В архівно-кримінальній справі фігурує лише один допит В. Токарського, який відбувся через 4 дні після арешту, тобто 19 грудня 1937 року. Першим запитанням слідчі НКВС одразу вирішили вимагати зізнання Вікентія Валентиновича в належності до контрреволюційної організації. Ймовірно, за дні перебування у в’язниці НКВС, Вікентій Токарський уповні відчув жахливі методи роботи чекістів, бо зразу на допиті зізнався в усіх «гріхах», які йому закидали. Під час допиту чоловік визнав, що «був завербований у контрреволюційну польську повстанську організацію у березні 1937 року слюсарем Любдовичем Станіславом Казимировичем, і за завданням останнього залучив до організації Лисяного Павла Максимовича», розповів про інших «учасників» організації та засвідчив, «що працюючи пасічником у колгоспі з метою шкідництва знищив в 1937 році 5 вуликів». Свідків у справі В. Токарського не допитували, показання щодо шпигунської діяльності слідством не перевірялись, речових та інших доказів у справі немає. Для слідчих, щоб винести вирок, було достатньо лише зізнань заарештованого.
Рішенням двійки (протокол № 726 від 07.01.1938 р.) на виконання оперативного наказу НКВС СРСР № 00485 Токарського Вікентія Валентиновича засудили до вищої міри покарання. Вирок виконали 19 лютого 1938 року в Києві.
Реабілітований 13.06.1958 року Військовим Трибуналом Київського військового округу за відсутністю складу злочину. Довідку про реабілітацію видали дружині Марії Токарській під розписку.
Наталія Амонс
