Буває, що людина обирає собі професію змалечку: чи то за покликанням, чи то з необхідності швидко стати дорослим і заробляти на прожиття. Саме так сталося з Віктором Оліярським, який ще з дитинства почав працювати перукарем і присвятив цьому майже все своє свідоме життя, за винятком років служби в Російській імператорській армії і перебування в німецькому полоні.
Віктор Михайлович Оліярський народився 1893 року у м. Погребище Вінницької області в родині звичайного маляра місцевого цукрового заводу. Вищої освіти не здобув, змушений доволі рано піти «на самостійний хліб». Поробивши до 1914 року перукарем, В. Оліарський, за його свідченнями, був покликаний на службу до царської армії. У 1915 році молодий чоловік потрапив у полон до Німеччини, де й пробув до березня 1921 року, працюючи на шахті. У 1921 році Віктор Михайлович повернувся у рідне село, а в 1923 році переїхав до с. Дзюньків Київської області (з вересня 1937 – Вінницької), де знову став сільським перукарем. Через хворобу сина у 1930 році родина переїхала до Києва. На жаль, порятувати дитину В. Оліярському не вдалося, син невдовзі помер. З 1930 року й до моменту арешту Віктор Михайлович працював знову ж таки перукарем при Київському обласному землеуправлінні.
Очевидно, саме перебування у німецькому полоні стало формальним приводом до арешту, який відбувся 24 квітня 1938 року. Віктора Оліярського звинуватили у шпигунській діяльності на користь Німеччини, поширенні серед населення «антирадянської агітації проти заходів партії та уряду». На перших двох допитах В. Оліярський тримався досить мужньо, відкидаючи всі звинувачення. Та вже під час наступних допитів, ймовірно, під тиском працівників НКВС, чоловік визнав себе винним у пред’явлених «злочинах»: «Так вимушений визнати, що я дійсно займався шпигунською діяльністю на користь Німеччині, та давати з цього приводу свідчення».
Проте під час допитів Віктор Михайлович, ніби спеціально, визнавав одні звинувачення та відкидав інші, прагнучи або виправдатися, або достукатися до здорового глузді слідчих, або натякнути нащадкам на абсурдність того, що з ним відбувалося. У його справі натрапляємо на такі химерні свідчення: «Я став з самого початку на шлях щиросердних зізнань і тому не намагаюсь нічого від слідства приховувати. Свідчень військового характеру я не передавав, бо працюючи перукарем не мав змоги збирати такі дані»; «Так винагороду за проведену шпигунську діяльність я отримував… у вигляді одягу та взуття»; «Я передавав брехливі свідчення, що населення дуже невдоволене радянською владою та в майбутній війні захищати СРСР не піде, а тому є всі шанси Німеччині перемогти СРСР»; «Інформацію про настрої населення стосовно радянської влади, як я сказав про це вище, я просто вигадував».
Проте навіть такі плутані твердження не врятували чоловіка від смертного вироку. За рішенням трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 07 жовтня 1938 року (Протокол № 343) Оліарського В. М. засуджено до найвищої міри кримінального покарання – розстрілу, з конфіскацією майна. Вирок виконано 14 жовтня 1938 року у Києві.
На основі заяви дружини Віктора Михайловича у 1959 році розпочато перегляд справи її чоловіка. На основі перевірки справи та за Визначенням № 470/0-59 Військового трибуналу Київського військового округу Оліярського Віктора Михайловича реабілітовано 24 квітня 1959 року за недоведеністю складу злочину.
Наталія Амонс
