Масовий терор 1937-1941 років охопив широкі верстви населення: від простого селянина до представників інтелігенції. Зазнав великих втрат і український літературний процес 1920-1930-х років. Деякі письменники, не витримавши тиску, вчиняли самогубство (наприклад, Микола Хвильовий), когось засуджено до виправних трудових таборів і заслано до віддалених просторів СРСР (Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович), інших – розстріляно. Серед останніх, за сфальсифікованим звинуваченням, опинився письменник Віталій Чигирин.
В анкеті арештованого зафіксовано, що Віталій Єлисейович Чигирин народився 11 травня 1908 року в с. Липове Новогеоргіївського р-ну Харківської обл., українець, соціальне походження із селян-бідняків, закінчив 7-річну школу. Проте автор літературно-критичних праць І.В. Зуб у своїй передмові до книги В. Чигирина «Квітень», наводить іншу дату та місце, вказавши: «Син вчителя (народився 4 травня 1908 року с. Боровиця, Чигиринського повіту на Черкащині)».
З-поміж іншої інформації про молоді роки Віталія у книзі «З порога смерті: письменники України – жертви сталінських репресій» вказано: «Замолоду наймитував, вчився на друкаря в Золотоноші, пробував себе на комсомольській роботі. Після закінчення курсів робкорів у Лубнах став професійним газетярем. Редагував багатотиражку на заводі ім. Дзержинського, секретарював у дніпропетровському журналі „Зоря”, в 1935 р. перейшов на працю до редакції „Літературної газети”». За своє коротке життя, а митцю було лише 29 років, коли його знищила радянська влада, він устиг опублікувати 5 збірок оповідань, романи «Записки хлопчика» (1933) і «Квітень» (1937), «Повість про хорошу дівчину» (1934).
Валерій Чигирин заарештований 28 квітня 1937 року IV-м відділом УДБ НКВС УРСР, утримувався під вартою у Лук’янівській в’язниці. Радянські репресивні органи висунули письменнику обвинувачення у тому, що «він був активним учасником української фашистської терористичної організації».
Понад місяць чоловік стійко заперечував будь-яку причетність до антирадянських організацій, навіть при очній ставці. Зокрема, у протоколі допиту обвинуваченого від 17.05.1937 року зафіксована така відповідь Валерія Чигирина: «Винним себе в причетності до української націоналфашистської терористичної організації не визнаю. Про існування такої організації мені невідомо».
І тільки у Протоколі допиту обвинуваченого від 01 червня 1937 року на питання слідчого: «У чому визнаєте себе винним»? Чигирин В.Є. відповів: «Визнаю себе винним у тому, що належав до к/р підпілля».
Як «докази» до справи долучені «копії» протоколів допиту свідків та обвинувачених по інших справах.
14 липня 1937 справу Віталія Чигирина було розглянуто у Києві на закритому судовому засіданні виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР без участі обвинувачення, захисту та виклику свідків. Письменника засудили до розстрілу з конфіскацією всього особисто йому належного майна. Вирок був виконаний 15 липня 1937 року в Києві.
Ймовірним місцем поховання В. Чигирина є одна з численних братських могил на таємній спецділянці НКВС УРСР у Биківнянському лісі, куди впродовж 1937-1941 років для таємного поховання привозили тіла закатованих і розстріляних у в’язницях Києва жертв комуністичного режиму.
У жовтні 1956 року Військова Колегія Верховного Суду СРСР надала вказівку видати дружині свідоцтво про смерть із зазначенням, що «Чигирин Віталій Єлисейович, 1908 року народження, був засуджений Військовою Колегією Верховного Суду Союзу РСР 14 липня 1937 року та, відбуваючи покарання, вмер 12 січня 1941 р.»
За ініціативи дружини Віталія Єлисейовича та Правління Спілки радянських письменників України відбувся перегляд справи, за результатом якого Чигирин В Є. реабілітований 27 лютого 1958 року за відсутністю складу злочину.
Ярослава Кравченко
