В радянські часи мало хто не чув імені героя війни 1812 року, генерала, поета, партизана Дениса Давидова. Про нього писали в шкільних підручниках, знімали фільми і прославляли в “агітках”. Про його онуку Єлизавету (у заміжжі Потоцьку) теж варто було б писати і знімати фільми. Проте радянська влада не тільки знищила її фізично, але й на довгі десятиліття намагалась стерти саму пам’ять про цю жінку.
Єлизавета Денисівна Потоцька народилась у 1866 році у Мінську у заможній родині дворянина і поміщика Дениса Денисовича Давидова. Дівчина отримала блискучу освіту, змалку навчалась музиці, малюванню, іноземним мовам, а у 1884 році закінчила Інститут шляхетних дівчат у Санкт-Петербурзі. Ще у роки навчання вона закохалась (і до того ж взаємно) у 28-річного офіцера-артилериста Павла Платоновича Потоцького, але вступити у шлюб їм поки що не судилось – занадто були молоді. І все ж таки у 1915 році Павло Платонович і Єлизавета Денисівна одружились. Павло Потоцький на той час був вже генералом, вдівцем і батьком двох синів.
Більшовицький переворот застав подружжя у Петербурзі. Навряд чи вони схвально сприйняли нову владу, яка відібрала в них практично усе. Сам Павло Платонович вже вийшов у відставку, але обидва його сини були офіцерами армії Денікіна. У 1918 році вони змушені були емігрувати.
За часів Центральної Ради Павло Платонович приймає українське громадянство, проте родина продовжує жити у Петрограді.
З матеріалів архівно-кримінальної справи можна довідатись, що в період 1918-1927 рр. у квартирі Потоцьких часто збирались колишні офіцери, однак в той самий час свідки характеризують Потоцьких як людей, які толерували радянську владу.
У 1927 році родина переїжджає до Києва. Сюди ж переїжджає багатюща і унікальна колекція української старовини, що її Павло Платонович збирав усе життя і тепер передав безкоштовно Радянській Україні . У липні 1927 року колекцію розмістили у 14-ти кімнатах “Музейного городка”, створеного на території Києво-Печерської Лаври. Варто зазначити, що тільки коштовностей в колекції було 320 кг, а загальна вага складала 38 тон. За такий дар родина Потоцьких отримала житло при Музеї – одну кімнату. Разом з ними замешкали також сестра дружини Любов Денисівна Давидова і десятирічний онук Павло. Павло Платонович також отримав посаду завідуючого і мізерну зарплату. Єлизавета Денисівна зарплату і посаду не отримала.
Проте це не заважало їй цілком присвятити себе справі чоловіка. От що читаємо у звіті за 1928-1929 роки: “…Потоцька є найдіяльнішим і надійнішим помічником, як з охорони зібрання, так і його розгортання в Музеї, з охорони Музею як внутрішньої, так і зовнішньої, утримання будівлі в належному стані з боку його опалення, провітрювання, належної чистоти, нагляду за водопроводом, електрикою, очищенням димоходів, належного утримання експонованих речей і складів, сама прибирала експонати, що вимагають особливо дбайливого до них ставлення, завжди була наглядачем (sic) при відвідуванні Музею і давала пояснення за моєї відсутності, володіючи, крім російської, французькою та німецькою мовами. Її працями і за допомогою її сестри (Любові Денисівни Давидової) розгорталася бібліотека, без будь-якої сторонньої допомоги. Цілком віддаючи свою працю Музею, вона не мала жодного вільного дня (за винятком 7 днів поїздки до Чернігова для огляду його Музею і старожитностей)”.
В середині 30-х років над головою українських музейників починають загущуватися хмари. Не оминули репресії і Потоцьких. 23 липня 1938 року 81-річного чоловіка було заарештовано за звинуваченням у контрреволюційній діяльності та… скоєнні терористичних актів. 27 серпня 1938 року він помер за невизначених обставин (за офіційною версією – від паралічу серця).
28 липня 1938 року опричники НКВС заарештували Єлизавету Денисівну та її сестру. Сімдесяти дворічну жінку звинуватили у контрреволюційній агітації та шпигунстві. Які ж такі шпигунські свідчення вона могла передавати за кордон? Виявляється, що вона інформувала співробітників німецького консульства (вони дійсно часом приходили до музею) про “стан музею і ставлення до нього населення”. Тільки справа в тому, що вхід до музею був вільний і його “стан” міг побачити будь-який відвідувач. Так само будь хто міг прочитати про “ставлення до нього населення” у книзі відгуків, яка була у відкритому доступі і не становила жодної таємниці.
5 жовтня 1938 року Єлизавету Денисівну Потоцьку розстріляли за вироком Особливої трійки УНКВС по Київській області. Такий самий вирок отримала її сестра Любов Денисівна. У 1962 році їх було реабілітовано.
Ольга Озоліна
