У період Великого терору співробітники НКВС не переймалися збиранням доказів чи дотриманням процедур. Досить часто долю людини вирішували на підставі слів свідків, «неправильної» біографії чи відомостей про спілкування із родичами, що мешкали за кордоном. Так сталось і з Йосипом Івановичем Луковським, дорожнім майстром і главою дружної багатодітної родини. Свідок у справі О. Мудренко під час допиту вказував: «З Луковським я зустрічався дуже мало, бачив його всього декілька разів. Але знаю, що родина Луковських, як і він, а особливо його дружина вороже налаштовані проти радянської влади». Як бачимо, віддалене знайомство, а такі далекосяжні висновки…
Як же опинився Йосип Іванович, уродженець Ковенської губернії (нині – Литовська республіка) в Україні? З архівно-кримінальної справи Йосипа Луковського знаємо, що народився він 1892 року, а вже у 1915 році вступив до Російської імператорської армії у військово-дорожній загін, який після подій 1917 року перейшов до РСЧА (Робітничо-селянської Червоної Армії). З 1921 року розпочалась цивільна кар’єра Йосипа Івановича, який усе свої недовге життя присвятив справі дорожнього будівництва у різних містах тодішнього СРСР (Гомель, Могильов, Коростишів, Київ).
Майстра й професіонала співробітники НКВС заарештували 4 грудня 1937 року за обвинуваченням у шпигунстві. А «доказом» провини Йосипа Луковського стали контакти із закордонними родичами. Дві сестри та троє братів Йосипа Івановича проживали у Литві, дві сестри та два брати – у Бостоні (США). Один із братів – Йоган надсилав американські газети комуністичної орієнтації. У країні, де шпигуноманія набула небачених розмірів, подібне спілкування уже дорівнювало смертному вироку. Оскільки Йосип Луковський на допитах не визнавав жодної провини й відкидав брехливі звинувачення, до справи долучили твердження свідків. Остаточно зламали Йосипа Івановича довгі вісім місяців перебування у тюрмі НКВС, де застосування методів фізичного впливу були стандартною практикою. Відтак, 25 червня 1938 року він підписав зізнання у шпигунстві на користь польської розвідки, якій начебто мав повідомляти інформацію про будівництво доріг оборонного значення. 21 вересня 1938 року Йосипа Луковського розстріляли як «ворога народу» за рішенням трійки при Київському облуправлінні НКВС.
Сім’ї повідомили, що Йосипа Івановича засудили до 10 років виправних трудових таборів, а на дружину Юзефу та чотирьох синів Анатолія, Жана, Генріха та Артура лягло тяжке тавро «членів родини ворога народу». Їх виселили з квартири, майно конфіскували, Юзефа Луковська з синами поневірялись де прийдеться. З початком Другої світової війни троє старших синів були мобілізовані до Червоної армії, а наймолодший Артур разом із матір’ю як гастарбайтери потрапили до Німеччини, а після закінчення війни переїхали до США.
Лише наприкінці 1980-х – на початку 1990-х нащадки Йосипа Івановича дізнались про його долю та місце поховання. Трагічна доля Йосипа Луковського стала для його рідних, а насамперед для молодшого сина Артура, поштовхом до активної громадської діяльності з оприлюднення правди про репресії сталінського режиму та перетворення Биківнянських поховань на меморіальне місце. Організовані родиною Луковських численні публікації в пресі в Україні і за кордоном, видання книг, створення фільмів, фінансова підтримка руху за відновлення історичної правди про Биківню, освячення Биківнянських поховань Папою Іваном Павлом ІІ стали прикладом того, як особиста родинна трагедія набула загальноукраїнського звучання. «Те що я роблю, це не тільки для мого батька, а й для всіх жертв комунізму», – говорив Артур Луковський, гідний син і великий меценат.
Йосипа Луковського посмертно реабілітовано у 1989 році.
Тамара Бойко
