Тоталітарний комуністичний режим знищив значну частину українського населення, поборюючи виразну національну окремішність, вільнолюбство та прагнення українців жити на власній землі. Під нещадний каток репресій потрапляли люди різного віку, соціального статусу та професії. Для радянських каральних органів було не важливо – чи ти звичайний селянин, чи робітник цукрового заводу, який виявив неабияку силу і завзаття, щоб вижити в буремні часи, а ще й просуватися кар’єрними щаблями.
Народився Юрій (Георгій) Губич 07 травня 1893 року у с. Молодич (тепер Гміна В’язівниця Ярославського повіту Республіки Польща). Зростав він у багатодітній селянській родині – мав двох братів та чотирьох сестер. За тодішніми уявленнями їх родина вважалася “середніх статків”: батько мав хату, 3 десятини землі, 1 коня, 1 корову, 2 свиней, сарай та дрібний сільськогосподарський інвентар. Батьки займались сільським господарством і ткацтвом, якому навчили згодом і малого Юрія. Хлопець здобув початкову освіту, закінчивши 2 класи школи у с. Молодич. До 1913 року жив із батьком і допомагав йому по господарству.
Юрій – єдиний з-поміж своїх братів і сестер, хто наважився не пов’язувати подальшу долю із працею на землі. Двадцятирічний юнак у 1913 р. поїхав на заробітки до Німеччини, де почав працювати на фабриці «ЮТА» в м. Гамбурзі. У 1914 році був мобілізований до австрійської армії, де його і застала Перша світова війна. Юрій Губич спочатку воював на італійському фронті, а з 1915 року – на російському, де у серпні того ж року потрапив у полон і попрямував етапом до Сибіру. Вочевидь, провести молодість у сибірських таборах не входило у плани Юрія, і він, проявивши гарні навички комунікації, сміливість та хитрість, вдало скористався унікальним шансом: коли ешелон із полоненими десять днів стояв на вокзалі Воронежа, чоловік познайомився з місцевими біженцями, що працювали на станції, та за їх рекомендацією, полишив табір полонених і став працювати з ними. Дещо пізніше Юрій Губич, прибувши до Києва, вирішив приховати правду про свою службу і полон, аби отримати посвідку біженця. Здобувши нові документи, він розпочав нічим не заплямоване нове життя. З посвідкою біженця його направили на роботу в Гніванську цукроварню, згодом – працював на Калинівській цукроварні.
В березні 1916 року чоловік повернувся до Києва у пошуках роботи. Відвідавши тимчасову церкву для біженців, що знаходилась на вокзалі Київ-вантажний, познайомився зі священнослужителем Лопатинським, за протекцією якого поїхав працювати у с. Сасимівка на Полтавщині. В економії священницького сина довелось чоловікові бути чорноробом й глядіти волів. Мабуть, Ю.Губич показав себе людиною працьовитою, розумною, такою, що вміє справити добре враження на роботодавця. Тож Лопатинський взяв Юрія до Києва, а згодом прилаштував у Михайлівський монастир, де чоловік розпочав вивчати церковне ремесло. Наприкінці 1916 року Ю.Губич потрапив у с. Черниші Канівського р-ну Черкаської області до священника Жилінського знову на сільськогосподарські роботи, хоч і був на посаді дяка (з 1917 – 1920 рр.) У селі чоловік навчав ткацтву (мав п’ятнадцять учнів), допомагав місцевим жителям із заповненням бухгалтерських документів та вів активне громадське життя.
У травні 1923 року Ю.Губич знову прибув до Києва. За допомогою кількох знайомих йому вдалося влаштуватися діловодом у міліцію м. Бородянка та підробити військовий квиток про службу в армії. З 1925 до 1930 років Юрій Федорович служив у міліції м. Обухова, згодом був на посаді інспектора з розшуків у м. Києві. Праця в міліції настільки виснажила чоловіка, що він потрапив у Психоневрологічний інститут на лікування, де йому медики порадили змінити професію.
Чоловік кардинально змінив життя: з жовтня 1930 року прийшов працювати на завод “Більшовик”, де одразу долучився до громадської діяльності. В жовтні 1933 року його було висунуто на партійну роботу й направлено до Сінгаєвської МТС Шполянського р-ну. З 1934 по березень 1935 Ю. Губич – працівник їдальні Уполнаркомзвязку №1, звідки був звільнений через підозри у махінаціях із закупкою продуктів за завищеними цінами. Але, мабуть, завдяки міцним партійним зв’язкам на посаді був поновлений. На момент арешту Юрій Губич – завідувач їдальні №3 Головпоштамту м. Києва.
Кар’єрне зростання й членство у партії не вберегли Юрія Федоровича від уваги з боку органів НКВС. 8 жовтня 1937 року Юрія Губича заарештували, звинувативши за ст. 54-7, 54-10 УК УРСР у тому, що на посаді завідувача їдальні “по-шкідницьки ставився до роботи”, а також здійснював антирадянську агітацію, спрямовану проти партії та радянської влади.
Під час обшуку, який відбувся у день арешту, співробітники НКВС вилучили: апеляційну справу, вирок, заяву Губича, облігації на суму 2110 рублів, членський квиток та б/в одяг. У справі також фігурують два протоколи опису майна з різницею у датах пів року – 2-й аж після розстрілу, в одному є лише одяг б/в, а в іншому, окрім одягу, ще є зазначена швейна машинка “Зінгер” та двоспальне ліжко. Оскільки у справі відсутні довідки про здавання матеріальних цінностей у фінвідділ НКВС, то подальша доля дорогих речей невідома.
Під час допитів, а у справі їх лише два – від 19 жовтня 1937 і додаткові показання від 29 жовтня 1937 року, слідчих цікавили зв’язки Юрія Федоровича з антирадянськими елементами. Ю.Губич визнав, що отримував моральну й матеріальну підтримку від священників і знайомий з монахами Михайлівського монастиря.
Також слідчих цікавив письмовий зв’язок із родичами закордоном, на що чоловік повідомив, що лише у 1928 році листувався з братом Іллею, який проживав у Польщі. Окремо слідчі з’ясовували епізод щодо їдальні Уполнаркомзвязку №1. Заарештований зазначив, що купував м`ясо за завищеними цінами та невчасно подавав авансовий звіт, але це жодним чином не стосувалося “політичних” статей, за якими його затримали. Жодних доказів провини Юрія Федоровича в справі нема.
Юрія Губича розстріляно в одній із київськиї в’язниць НКВС 14 листопада 1937 року.
Процес реабілітації розпочався з листа-заяви дружини Олександри Корнилівни з проханням переглянути справу чоловіка. Після перегляду справи Юрія Губича реабілітовано 28.11.1964 року згідно з Ухвалою судової колегії з кримінальних справ Верховного суду УРСР «через відсутність доказів його участі у здійсненні злочину».
Наталія Амонс
