У контексті масових політичних репресій 1930-х років, коли радянська репресивна машина активно «виявляла» ворогів народу всередині країни, особливу увагу каральні органи приділяли особам, які мали зв’язки із закордоном. Наявність родичів за межами СРСР, минулі поїздки чи навіть позитивні висловлювання про життя в інших країнах могли стати підставою для звинувачень у шпигунстві або контрреволюційній діяльності. У подібних обставинах опинилася й Юстина Степанівна Кравченко — селянка з Київщини, чия біографія, з погляду радянських органів держбезпеки, містила «небезпечні» факти.
Юстина Степанівна Кравченко народилася 2 жовтня 1883 року в селі Ольшаниця Рокитнянського (нині — Білоцерківського) району Київської області. Походила з української селянської родини. Протягом життя займалася переважно домашнім господарством, офіційно в анкеті арештованого значилася як «особа без певних занять». Була одружена з Кравченком Євменом Гордієвичем. Освіти не мала, у документах слідства зазначена як «неграмотна».
15 грудня 1937 року Юстина Кравченко була заарештована органами НКВС. Підставою для порушення кримінальної справи став факт нелегального перетину нею польсько-радянського кордону в 1925 році. Як свідчила сама Юстина Степанівна під час допиту 16 грудня 1937 р., вона зробила це з метою возз’єднання з чоловіком і двома дітьми, які ще у 1920 році повернулися з Польщі на територію УРСР, оскільки, за її словами, «до 1904 року жили на Україні і тут народились, тому і вирішили переїхати на проживання за місцем народження». Попри особисті мотиви, радянське слідство трактувало її перехід як «шпигунський», здійснений на користь іноземної розвідки. Додатково Юстині Кравченко інкримінували і контрреволюційну агітацію.
В архівно-кримінальній справі зафіксовані два протоколи допитів підслідної. Під час першого, датованого 16 грудня 1937 р., Юстина Степанівна частково визнала свою провину, зокрема розповіла про свою «контрреволюційну діяльність», яка нібито полягала у поширенні висловлювань, що вихваляли життя «фашистської Польщі», зводили наклеп на радянську владута провокували незадоволення шляхом порівняння умов життя в СРСР і Польщі на користь останньої. У протоколі зафіксовані її слова: «Ми тут страждаємо, а в Польщі моя донька гарно живе, там нема колгоспів і люди всі гарно живуть».
Під час другого допиту — 21 грудня — Юстина Кравченко повністю визнала свою провину. Зміна показань була характерною для слідства тих років, коли визнання провини часто ставало наслідком психологічного або фізичного тиску, що не відображався у протоколах. Як і в багатьох подібних справах, це не свідчило про щире каяття чи переосмислення, а радше про застосування непротокольованих методів примусу, які були звичною складовою репресивної системи.
Підтвердження «провини» Юстини Кравченко фактично ґрунтувалося на самообмові та свідченнях двох односельців — Василя Яковича Щипановського (від 17 грудня 1937 р.) та Івана Михтодовича Кривенка (від 20 грудня 1937 р.). Обидва майже дослівно повторили одне й те саме: Юстина Степанівна нібито хвалила польський спосіб життя, розповідала, що в Польщі немає колгоспів, а селянство живе краще ніж в СРСР. За їхніми словами, вона висловлювала невдоволення радянською владою, називала колгоспи причиною зубожіння населення, а також говорила про неминучу війну, внаслідок якої Польща, буцімто, має забрати Україну. Жодних інших доказів слідством наведено не було, втім, цих свідчень виявилося достатньо для формулювання обвинувального висновку.
7 січня 1938 року вища двійка засудила Юстину Кравченко до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок було виконано 9 лютого 1938 року. Останні дні свого життя вона провела в Білоцерківській тюрмі. Лише через понад півстоліття, 27 квітня 1989 року, Кравченко Юстина Степанівна була реабілітована за «відсутністю складу злочину».
Ірина Зінченко
