Доля письменників покоління Розстріляного відродження певною мірою була визначена програшем Української революції 1917–1921 років. Деякі з них не знайшли в собі рішучості, щоб перейти за Збруч і спробувати реалізувати себе у вільному демократичному світі. Деякі виявилися в полоні соціалістичних ідей та мріяли їх поєднати з національною самобутністю українців і створити нову «радянську Україну». Дорослішання та творче зростання окремих митців припало на своєрідне міжчасся, коли більшовики потужно почали створювати власні установи або використовувати зроблене у попередній період українськими діячами. Проте формування СРСР як тоталітарної держави неминуче мало призвести до «зачистки» українського культурного простору, оскільки все «національне» суперечило формуванню «homo soveticus». Потрапив під колесо кривавого сталінського терору і письменник Михайло Мороз.
Про Михайла Якимовича Мороза відомо небагато. Народився 7(20) травня 1905 року в с. Бубнівка на Вінниччині у родині селян-середняків. Закінчив Гайсинський землемірний технікум і, вочевидь, цю освіту цінував, бо в анкеті заарештованого вказав обидві професії «землемір, літератор». Орієнтовно у 1925 р. Михайло Мороз переїхав до Харкова. Чоловік недовго попрацював на Харківському моторобудівному заводі «Серп і Молот», а з 1928-го по 1931 рік був співробітником редакції газети «Колгоспне село». Поступово Михайло Якимович опинився в літературному середовищі тогочасної столиці УСРР і навіть увійшов до місцевої філії об’єднання ЛОЧАФ (Літературне Об’єднання Червоної Армії і Флоту, створене в СРСР у 1930 р.). На початок 1930-х років припадає активне входження Михайла Мороза в літературу, виходять друком книжки оповідань «Вертуни» (1930), «Розповідачі» (1931), повісті «Гнані й голодні» (1932), «Повісті мого життя» (1933), поетичні збірки «Куємо перемогу» (1932), «Світанкова зустріч» (1936).
Аналізуючи згадувані ним прізвища, можна орієнтовно окреслити і коло спілкування письменника-початківця: Григорій Епік, Григорій Косинка, Яків Пронь (рецензент Морозової збірки «Світанкова зустріч»), Пилип Загоруйко, Григорій Вакар (практично всі – репресовані радянською владою). Власне, ці приятельські стосунки і стали певним «приводом» до арешту митця, адже перше запитання, яке поставили Михайлу Морозу на першому ж допиті 27 лютого 1937 року – «Хто із ваших знайомих арештований органами УДБ?» І збрехати в нього варіантів уже не було…
Самого ж Михайла Мороза заарештували 25 лютого 1937 року, звинувативши у належності до «української націонал-фашистської терористичної організації». І якщо на першому допиті письменник спростовував усі звинувачення, до вже під час другого допиту 7 березня 1937 року він визнав наявність «націоналістичних поглядів»: «В дусі українського націоналізму я виховувався з дитинства. Закінчивши сільську школу, я почав брати участь у роботі «просвіти». В просвіті я читав низку контрреволюційних брошур, де проповідувалися ідеї української самостійності». У цих словах – не лише відгомін біографії митця, а й результат цілеспрямованих дій слідчих, які тортурами чи психологічним тиском змушували заарештованих згадувати найдрібніші події власного минулого, які б могли свідчити про їхню контрреволюційну налаштованість. І, звісно, згадування товариства «Просвіта», до якого належали провідні діячі УНР і ЗУНР і яке відіграло величезну роль у національному відродженні українців, лише заохочувало чекісти випитувати про деталі дружніх розмов, анекдоти, т.зв. роботу на селі і цілі «терористичної організації». Далі допити тривали із завзятою регулярністю – 14 березня, 16 березня, 8 квітня, 23 квітня, 3 травня – аж поки не завершилися розстрілом 13 липня 1937 року в одній із київських в’язниць НКВС УРСР за вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР. Традиційно для справ Великого терору Михайло Мороз був реабілітований у 1957 р. за відсутністю складу злочину.
Тетяна Шептицька
