Серед обвинувачених у період Великого терору 1937 – 1938 рр. в «українському націоналізмі» виокремлюються ті, хто належав до лав комуністичної партії. Восени 1937 р. до чекістських звітів потрапила гучна справа про «буржуазно-націоналістичну організацію, очолювану колишніми боротьбістами» – зокрема Панасом Любченком і Андрієм Хвилею. Биківнянський мартиролог містить ряд імен, прямо пов’язаних із цією справою. Серед них і Фаїна Хмара, яка на момент арешту була директоркою однієї з київських шкіл.
За походженням Фаїна Хмара була містянкою. Народилася вона 1899 року в Кременчузі, у багатодітній єврейській родині. Мала п’ятьох сестер. Щодо ранніх років її життя відомо лише, що у 20-річному віці вступила до ВКП(б), отже, брала активну участь у розбудові нового суспільного ладу.
Згідно з анкетними даними і особистою інформацією, яку Фаїна Хмара повідомила слідчим НКВД, у 1931 – 1933 роках вона мешкала у Харкові, куди переїхала із БРСР (нині – Республіка Білорусь) до свого чоловіка – Олександра Шраменка. Останній працював у системі політосвіти, активно долучався до українізації через розбудову мистецьких колективів і на той момент був керівником державної хорової капели «Думка». Про те, якою протягом 1920-х років була професійна діяльність Фаїни Хмари, невідомо, та у 1933 р. вона вирішила здобути вищу освіту й вступила до Київського державного університету на літературно-лінгвістичний факультет.
Це був перший набір до відновленого університету. Разом із Фаїною Хмарою, якій на момент вступу було 34 роки, навчалися студенти 1914 року народження. Як і Фаїна Хмара, деякі з них пізніше зазнають політичних репресій. Для розуміння подій, які передували Великому терору, варто уявити складність ситуації, у якій опинилась інтелігенція і, зокрема, освітяни, вже у першій половині 1930-х років.
Як комуністка, Фаїна Хмара мусила відвідувати університетські партійні збори, зокрема й ті, що відбулися у грудні 1934 р., коли лунали заклики до нових розправ із «мерзотниками» на кшталт викритих нещодавно «націоналістів» – Миколи Зерова та Олекси Синявського. І хоч яким було особисте ставлення Фаїни Хмари до тих, чиї прізвища поповнювали списки «ворогів народу», вона мала виконувати всі партійні вимоги і цілком могла потрапити у своєрідну пастку «партійного заручництва»: самостійно прийняти рішення про вихід із партії було практично нереально. Не можна виключати й того, що вона залишалася відданою комуністкою й не відчувала загрозливого становища особисто для себе.
Вища освіта надала Фаїні Хмарі можливості для кар’єрного зросту. Влітку 1937 р. Дарницький райком партії затвердив її на посаді директорки середньої школи №163 м. Києва. За два тижні від початку учбового року – 14 вересня 1937 р. – Фаїна Хмара була заарештована НКВД. Її звинувачували у належності до «української антирадянської націоналістичної організації, яка стояла на терористичних позиціях». Імовірним приводом для арешту стало її близьке спілкування з Марією Крупеник, дружиною Павла Любченка, яка працювала у Київському держуніверситеті в період навчання там Фаїни Хмари.
На початковому етапі «слідства» співробітники НКВД отримали від підслідної заяву, що дорівнювала власноручному зізнанню. В ній Фаїна Хмара зазначила, що усвідомлює «омерзительность свого злочину» та «глибину падіння у фашистське болото, до якого потрапила», і висловлює бажання щиро розповісти про свою контрреволюційну діяльність. Однак перший долучений до справи протокол допиту, від 10 жовтня 1937 р., дозволяє припустити, що Фаїна Хмара протягом трьох тижнів опиралася слідству. «Я зрозуміла, що моя злочинна діяльність викрита і запирательство не має сенсу». Цей стандартний початок протоколу є непрямим свідченням, що до цього моменту мало місце запирательство і слідство не отримувало необхідних даних. Можливо, Фаїну Хмару не все влаштовувало у запропонованому НКВД сценарії, й отримати підпис під «свідченнями» підслідної – щодо себе та інших людей – вдалося лише через тиск?
Оскільки справа Фаїни Хмари мала пряму відсилку до Панаса Любченка і Марії Крупеник, слідчі намагалися наповнити її «фактами», які обґрунтовували звинувачення жінки у належності до організації, що «мала на меті повалення радянської влади» і визнавала тероризм як засіб для досягнення цілей. Обвинувальний висновок у справі Фаїни Хмари, серед іншого, містить наступне: «з 1936 року Хмара була учасником антирадянської української націоналістичної організації, до якої її завербувала Марія Крупеник»; «за завданням Крупеник створила націоналістичну групу на літературному факультеті Київського держуніверситету»; «особисто здійснювала контрреволюційну націоналістичну роботу в області популяризації ідеологічно-ворожої літератури»; «визнала себе винною».
Серед осіб, яких Фаїна Хмара нібито завербувала до «націоналістичної групи», – нею були названі студенти літературного факультету, молоді поети-початківці Гаврило Сірий та Леонід Лупан. Обидва восени 1937 р. були заарештовані НКВД і засуджені до п’яти років ВТТ (виправно-трудовий табір). Леонід Лупан із таборів не повернувся.
Справа Фаїни Хмари розглядалась Військовою колегією Верховного суду СРСР, яка на своїй виїзній сесії винесла рішення про її розстріл. У протоколі судового засідання від 24.10.1937 р. зафіксовано: «В останньому слові підсудна сказала, що будь-який вирок визнає таким, на який заслуговує».
Фаїну Хмару розстріляли 25 жовтня 1937 р. у Києві. Імовірним місцем її поховання стала «спецділянка НКВД» у Биківнянському лісі. У 1957 р. сестра Фаїни Хмари Катерина на свій запит щодо її долі отримала довідку, в якій зазначено: «…померла 14 вересня 1939 р., отбывая наказание». Реабілітація у справі Фаїни Хмари відбулася 1992 року, вже у незалежній Україні.
Олена Полідович
