У роки Великого терору радянська каральна система охоплювала найрізноманітніші категорії населення — від селян і робітників до службовців і представників інтелігенції. Для потрапляння під підозру не вимагалося реальних доказів. Слідство нерідко будувалося на примусових зізнаннях. У цій логіці репресивної системи опинився і Вітковський Вікентій Іванович, життєвий шлях якого до арешту не вирізнявся з-поміж багатьох інших трудових біографій того часу.
Вікентій Іванович Вітковський народився 8 квітня 1875 року в містечку Рокитне Рокитнянського району Київської області (нині — смт Рокитне Білоцерківського району). Походив із селянської родини. Був грамотним, що дає підстави припускати наявність принаймні початкової освіти. Працював пічником, обслуговуючи промислові печі на різних підприємствах, зокрема цукрового профілю. Внаслідок соціально-економічних перетворень радянської влади двічі зазнав розкуркулення — у 1921 та 1932 роках. Напередодні арешту проживав у місті Біла Церква. Серед особливих прикмет зазначалося, що Вікентій Іванович кульгав на ліву ногу.
11 серпня 1937 року Вікентія Вітковського було заарештовано співробітниками НКВС за звинуваченням у шпигунській діяльності. Під час обшуку за місцем проживання по вул. Надрічній №3 було вилучено книгу та лист польською мовою, акти на 4 сторінках, п’ять різних листів, паспорт, грошові кошти в розмірі 60 рублів, а також різноманітні рукописні нотатки.
Перший допит заарештованого відбувся 17 вересня 1937 року. На початку він категорично заперечував будь-яку причетність до контрреволюційної організації та шпигунської діяльності, однак згодом, після тиску з боку слідства, заявив про «неправдивість» своїх попередніх слів і перейшов до повного визнання провини.
У подальшій частині допиту він виклав розгорнуту версію подій, у якій окреслив нібито існування польського націоналістичного осередку в Рокитному, що формувався навколо костелу та місцевого духовенства. За його словами, ще у 1920-х роках у місті діяло середовище, учасники якого регулярно збиралися, обговорювали політичні питання та підтримували ідеї польського національного руху. Після зміни духовного керівництва ця діяльність, за його твердженням, зазнала трансформації, не лише не припинилася, а й певний час навіть посилилася. Згодом після закриття костелу можливості для відкритих зібрань зникли, і активність була суттєво обмежена, перетворившись на неформальні зустрічі у приватних помешканнях. Окрему увагу в протоколі допиту приділено періоду 1931 року, коли Вікентій Іванович нібито був залучений до співпраці з представниками польського консульства в Києві. Далі допитуваний детально описує, які саме відомості він нібито передавав упродовж 1931–1936 років. Йшлося про дані щодо соціально-економічного стану Рокитнянського району: роботу цукрових і маслозаводів, перебіг господарських кампаній, рівень сільськогосподарських заготівель, стан транспорту та залізничної інфраструктури, а також політичні й виробничі настрої населення. Частину цієї інформації він, за матеріалами справи, начебто отримував через посередників, яких залучав до збору відомостей, після чого передавав її далі різними каналами.
У межах цієї справи проходили ще дві співобвинувачені — Змечаровська Галина Леонтіївна та Сваричевська Северина Фортунатівна. Показово, що обидві вже під час перших допитів фактично переходять до повного визнання провини (Галина Змечаровська — 26, а Северина Сваричевська — 29 серпня 1937 року). У своїх свідченнях вони подають розгорнуті версії «контрреволюційної діяльності», описуючи структуру групи та власну участь у ній. Подальші допити мають підтверджувальний характер і лише засвідчують раніше викладені свідчення. Покази Вікентія Івановича у другому протоколі допиту також зводяться до підтвердження раніше наданих свідчень і формального визнання вини. Жодних реальних доказів у справі немає.
За рішенням Народного комісара внутрішніх справ СРСР і Прокурора СРСР від 4 жовтня 1937 року Вікентія Вітковського було засуджено до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконано в Києві 9 жовтня 1937 року.
Через десятиліття справа була переглянута в межах реабілітаційних процесів. На підставі ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «Про додаткові заходи щодо відновлення справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років» Вітковського Вікентія Івановича було реабілітовано 31 травня 1989 року.
Ірина Зінченко
