Усього вісім днів знадобилося, щоб свідчення Лідії Мережко змінилися від категоричного заперечення до «зізнання» у шпигунській діяльності. Що стояло за цією зміною, документи справи прямо не пояснюють. Водночас вони дозволяють побачити, як звичайні життєві обставини — робота чоловіка, знайомства, відвідування німецького консульства — поступово набували під час слідства значення доказів шпигунства.
До арешту Лідія Йосипівна Мережко жила звичайним життям, далеким від того образу «інформатора іноземної розвідки», який згодом створило слідство. Вона народилася 31 липня 1905 року в Одесі. Після смерті матері у 1913 році виховувалася у свого дядька — батькового брата, Короля Адама Івановича. У 1920–1924 роках працювала домробітницею, а після одруження з Іваном Сафроновичем Мережком у 1924 році разом із чоловіком оселилася у Києві. Подружжя мало двох дітей — сина Віктора та доньку Валентину. На момент арешту Лідія Йосифівна працювала завідувачкою їдальні Центральної дезінфекційної станції Києва.
28 січня 1938 року заарештували чоловіка Лідії — Івана Сафроновича Мережка, який працював двірником німецького консульства. За два місяці під арештом опинилася і його дружина. 5 квітня 1938 року Лідію Йосипівну звинуватили у шпигунській діяльності на користь однієї з іноземних держав. Під час першого допиту, що відбувся того самого дня, вона пояснювала свій прихід до консульства особистими обставинами, пов’язаними з арештом чоловіка, та заперечувала, що раніше його відвідувала. Проте для слідства самого факту знайомства з працівниками консульства та роботи там її чоловіка виявилося достатньо, щоб поставити під сумнів її лояльність до радянської влади.
Перші місяці слідства не дали органам НКВС необхідних показань. У постанові від 1 вересня 1938 року про продовження розслідування зазначалося, що Лідія Мережко «відвертих свідчень по суті справи не дала». Тому слідство вирішило продовжити її допити, підтвердити висунуті обвинувачення показаннями свідків та провести очні ставки.
Показовим є другий протокол допиту від 30 вересня 1938 року. Слідчий зосередив увагу на зв’язках Лідії Йосипівни з працівниками німецького консульства та його відвідуванні. На пряме звинувачення у шпигунській діяльності вона відповіла: «Жодної шпигунської діяльності на користь іноземних держав я не проводила і цього не підтверджую». Однак слідчий не прийняв її заперечень: «Брешете. Нам точно відомо, що Ви проводили шпигунську діяльність на користь Німеччини. Просто скажіть правду». Попри це, Лідія Мережко вкотре заявила, що не шпигувала.
Вже 8 жовтня 1938 року характер показань змінився. У протоколі допиту слідчий стверджував, що підслідна, пов’язана з німецьким консульством, була його інформатором. У відповідь Лідія Мережко заявила: «Будучи викритою фактами, змушена зізнатися». За її показаннями, вона розповідала двірнику консульства Грищенку про політичні настрої та економічне становище трудящих у СРСР, згадувала про недоліки радянського життя та нібито невдоволення населення владою. Грищенко, за її словами, уважно вислуховував ці відомості та просив надалі повідомляти подібну інформацію, оскільки вона була потрібна консульству. На запитання слідчого, чи означало це її залучення до шпигунської роботи, Лідія Йосипівна відповіла ствердно. Водночас навіть у цьому протоколі вона заперечувала проведення контрреволюційної пропаганди проти радянської влади.
Окрім цього, в архівно-кримінальній справі наявні три протоколи допитів свідків. 11 жовтня 1938 року Євстафій Кондрацький, який знав Лідію Йосифівну з 1936 року та працював разом з її чоловіком у німецькому консульстві, стверджував, що особисто бачив її там шість–сім разів та начебто чув від неї висловлювання проти радянської влади. 12 жовтня 1938 року колеги заарештованої — Анастасія Ганицька та Іван Лисенко — розповідали про її згадки щодо роботи чоловіка в німецькому консульстві та відвідування установи. Також вони звертали увагу на те, що Лідія Йосипівна не брала участі у громадській роботі, а Анастасія Ганицька додатково зазначала її начебто невдоволення радянською владою та грубе ставлення до працівників.
21 жовтня 1938 року трійка при Київському обласному управлінні НКВС УРСР постановила засудити Лідію Йосифівну Мережко до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок було приведено у дію 23 жовтня 1938 року. Її чоловіка Івана Мережка розстріляли в той самий день…
28 червня 1963 року військовий трибунал Київського військового округу скасував постанову трійки «за відсутністю в її діях складу злочину», у зв’язку з чим Лідію Йосифівну було реабілітовано.
Ірина Зінченко
