Залізниця завжди була артерією, що поєднувала українські міста й села, забезпечувала рух людей, товарів та ідей. Але в часи Великого терору 1937-1938 років вона стала й артерією страху. Працівники залізниць – машиністи, диспетчери, ремонтники – опинилися серед тих, кого радянська влада звинувачувала у «шкідництві» та «диверсіях».
Репресії проти залізничників мали системний характер: будь-яка аварія чи затримка поїзда могла стати приводом для арешту. Людей змушували визнавати себе «ворогами народу», а їхні біографії перетворювалися на трагічні свідчення того, як страх і тоталітарна машина нищили професійні спільноти.
Народився Олександр Павлович Кобилінський 29 серпня 1897 р. у Києві. Батько служив на залізниці розсильним в управлінні дороги. Освіту Олександр отримав середню, проте пізніше з 1927-1931 рр. здобував уже професійну технічну освіту у технікумі при Київському залізничному електро-комбінаті. На початку 1919 р. був мобілізований до Армії УНР у команду зв’язку, де працював телеграфістом в управлінні, а через десять місяців утік звідти біля станції Голендри в Києві (нині ст. Голендри, Вінницька область).
У 1922-1933 рр. працював телеграфістом на ст. Київ-управління. Пізніше й до арешту влітку 1938 р. працював старшим електромеханіком 2-ї дистанції служби зв’язку і сигналізації станції Київ-Пасажирський. За свідченнями колег, чоловік був дійсно кваліфікованим працівником, сумлінно працював та користувався повагою серед співробітників.
Про особисте життя Олександра Кобилінського відомо дуже мало. Чоловік устиг створити сім’ю, був одружений на Марії Семенівні Кобилінській та мав донечку Світлану, якій виповнилось 7 років у 1938 р.
Під час першого арешту органами ҐПУ в 1930 р. чоловіку інкримінували добровільну службу в Армії УНР. Через 2 місяці Кобилінського відпустили з-під варти. Проте репресивна каральна система не випустила з поля зору Олександра Павловича, і 25 червня 1938 року чоловіка заарештовують вдруге. На цей раз його звинувачують за ст. 54-8, 54-11 КК СРСР – «участь у диверсійно-терористичній організації на Південно-Західній залізниці». Під час обшуку, який відбувся через 5 днів після арешту, в Кобилінського вилучили: паспорт, посвідчення особи, свідоцтво про закінчення школи, членський квиток, профспілковий квиток, трудовий список, різні сторонні документи минулих років, старе листування.
За шість днів після арешту відбувся перший допит, де Олександр Кобилінський не лише засвідчив факти біографії, а й тричі відкинув звинувачення у антирадянській діяльності. 22 липня 1938 року відбувся наступний допит, одним із головних акцентів якого стали запитання слідчого щодо перебування Олександра Павловича в «петлюрівській армії».
В архівно-кримінальній справі чоловіка також наявні два протоколи допитів свідків – Халковського Георгія від 7 липня 1938 року, де чоловік зазначав, що завербував Кобилінського та інших осіб до терористичної групи, і що Кобилінський мав завдання організувати аварії потягів із урядовими вагонами на ділянці ст. Київ-Пасажирський; та Кравця Петра від 11 червня 1938 року, де чоловік вказав, що від Халковського йому відомо перелік учасників антирадянської організації серед яких є Кобилінський.
Протокол закритого судового засідання виїздної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 27 вересня 1938 року засвідчив, що до процесу, який зазвичай проходив без «зайвих» осіб долучили свідка у справі – Г. Халковського, який зазначив, що Кобилінський був членом антирадянської есерівської організації з 1933 року, членом терористичної групи, погодився на здійснення терористичного акту проти керівників ВКПб шляхом аварії потягу. З три місяці перебування під вартою та суворих допитів нквдистами Кобилінський не зламався і мав силу боротись до останнього – усі звинувачення Халковського він мужньо заперечив та в останньому слові вкотре наголосив, що «ніколи ворогом радянської влади не був». Розгляд справи разом із допитом і ухваленням вироку тривав аж 30 хвилин. На жаль, покази чоловіка не вберегли від кривавого вироку. Розстріл виконали у Києві того ж дня – 27 вересня 1938 року.
Олександр Кобилінський реабілітований у 1960 р. визначенням Військової колегії Верховного суду СРСР за відсутністю складу злочину.
Наталія Амонс
