Національна скловникарська традиція має свою прекрасну історію, унікальні пам’ятки і значний перелік достойників, які працювали над розвитком і закріпленням української літературної мови. Йдеться не лише про кількість підготовлених до друку видань, а й про ті ділянки, які вони охоплювали. Наявність фразеологічних, етимологічних, синонімічних, термінологічних та інших словників засвідчує повноцінність, зрілість і життєздатність будь-якої мови, не лише нашої. Але чи усвідомлюємо ми, який шлях довелося пройти мовознавцям і лексикографам ХХ століття, аби українці могли вільно послуговуватися усім своїм мовним багатством? А чи знає суспільство імена тих скромних науковців, які не просто фіксували слова й словосполучення, а й показували самобутність, окремішність і самодостатність української? Думається, що відповіді на ці запитання не будуть аж такими позитивними…
Між тим, майже сто років тому, у 1930 році, був виданий «Словник ділової мови. Термінологія та фразеологія», над яким sp 1926 року працював колектив авторів Інституту української наукової мови ВУАН (з 1930 р. – Інститут мовознавства ВУАН). Робота над словником тривала декілька років, упорядники долучали до процесу науковців із інших київських установ, а в окремих складних випадках консультувалися із відомим мовознавцем-поліглотом, спеціалістом із санскриту й перекладачем Євгеном Тимченком. У 1933 році комуністичний режим словник заборонив, поставивши науковцям у провину «формування українського мовного простору, вільного від цілковитої залежності від російської мови». Репринтне видання з’явилося друком у Києві лише у 2018 році.
Одним із авторів зазначеного «Словника ділової мови» був Микола Олексійович Станіславський, чиї життя та діяльність заслуговують на окрему увагу. Микола Олексійович Станіславський народився 30 серпня 1892 року в с. Озеряни нині Чернігівської області у родині священника, що вже робило його неблагонадійним в очах більшовицької атеїстичної влади. Попри те, що батько Миколи Олексійовича помер у 1916 році, питання походження спливло на одному із допитів, де науковця звинуватили у приховуванні свого коріння. М. Станіславський на закиди чітко відповів: «До 1935 р. я не приховував свого соціального походження. Починаючи же з цього часу я вирішив вдатися до викривлення даних про своє походження. У відповідній графі анкети я писав, що походжу з родини службовця, вчителя. Але при отриманні паспорта я правдиво заповнив анкету…»
Микола Станіславський здобув якісну освіту, закінчив спочатку духовну семінарію в Полтаві, а згодом вступив до Санкт-Петербурзького університету на історико-філологічний, де провчився два курси. Згодом повернувся в Україну й перевівся до тодішнього Київського інституту народної освіти. Є відомості, що вчився і в Київському археологічному інституті. За його словами, співчував революційним змінам у суспільстві, але активної участі не брав і не приставав до жодної зі сторін: «Війну Совєтського уряду з Центральною Радою я сприйняв нейтрально». Можливо, ця фраза була зумисною, адже установи, де він працював, напрямки діяльності, які обирав у своєму житті, свідчили дещо про інше. Ще у Петрограді за дорученням відомого бібліографа й громадсько-поілтичного діяча Володимира Дорошенка працював над укладанням ювілейного покажчика літератури про Тараса Шевченка. Крім цього, брав участь в облаштуванні книгозбірень «Просвіти», працював у Міністерстві праці доби Директорії.
У 1920-х роках Микола Станіславський остаточно обрав собі шлях мовознавця, долучившись до роботи Постійної комісії по складанню словника живої української мови ВУАН. Він також був секретарем філологічної секції та членом-співробітником секції ділової мови соціально-економічного відділу Інституту української наукової мови ВУАН. Відповідно його колом спілкування стали провідні українські лінгвісти й книгознавці цього періоду та працівники комісії – Павло Балицький, Микола Любинський, Євген Тимченко, Володимир Страшкевич, Євген Волошин та ін. У 1925 році Микола Олексійович одружився вдруге – на Марії Костянтинівні Шаравській, котра працювала у видавництві «Вісті» та газеті «Шахіст». Про першу дружну відомостей, на жаль, знайти не вдалося. Вочевидь, цю пару поєднала не лише любов до слова, а й спільність походження та переконань. Принаймні відомо, що Маріїн батько теж був священником, сама жінка мала контакти з Українською партією соціалістів-революціонерів (УПСР). А її сестра Анастасія Шаравська фігурує в списку кандидатів від Херсонської повітової ради селянських депутатів і УПСР до Установчих зборів.
Згідно з матеріалами архівно-кримінальної справи, на момент арешту, Микола Станіславський був учителем школи № 4 для дорослих м. Києва. Офіційно, за довідкою, науковця заарештували співробітники НКВД 14 червня 1937 року. Проте перший допит, на якому розпитували про знайомих або родичів, що вже заарештовані органами НКВД, відбувся уже 13 червня 1937 року. Одразу ж провели обшук у квартирі за адресою вул. Гершуні, 32 (нині – вулиця Олеся Гончара у Києві, будинок зберігся). Традиційно вилучили листи, фото, профспілковий квиток і книги. Перші кілька допитів Миколи Олексійовича – доволі лаконічні, містять від 1 до 5 запитань, які стосувалися коштів, листування зі знайомими, що перебувають на засланні, стосунку до «білих» і братів дружини. За версією слідства, Микола Станіславський був «активним учасником контрреволюційної української націоналістичної організації, що стояла на терористичних позиціях». Проте витиснути «зізнання» у мовознавця чекісти змогли лише у жовтні 1937 року. Принаймні на допиті від 10 жовтня 1937 року Микола Станіславський погодився з обвинуваченнями, вказавши, що в організацію його завербував професор Є. Тимченко, а персональним внеском у її діяльність було наступне: «При зустрічах зі своїми однодумцями і взагалі знайомими, я ретельно упроваджував ідеї націоналізму, різко критикував різноманітні заходи партії та совєтської влади і особливо хворобливо і навіть озлоблено реагував на політику партії з національного питання». Як бачимо, жодної конкретики, жодних деталей, фрази-кліше, які свідчать, що людину зламали й змусили підписати таке «зізнання». Звісно, закиди щодо виконання уявних «терористичних завдань» Микола Олексійович твердо відкинув. Провалилася спроба пов’язати Миколу Станіславського з терористичною організацією, в яку нібито входили письменники Віталій Чигирин, Микола Малюга, Михайло Мороз та художники Іван Липківський та Іван Падалка: «Оголошені мені показання я заперечую. З названими мені особами як членами організації я пов’язаним не був». Проте запереченням науковця чекісти знехтували, долучивши до справи витяги з допитів репресованих митців, навіть якщо йшлося про окремі репліки, зустрічі чи просте згадування прізвища Станіславського.
Микола Станіславський був засуджений до вищої міри покарання рішенням закритого судового засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР. Вирок виконано у Києві 24 жовтня 1937 року. Дружина Марія Шаравська отримала 8 років виправно-трудових таборів, майно родини конфіскували й здали в дохід держави.
Миколу Станіславського реабілітували в 1992 році.
Тетяна Шептицька
