Процес відкриття правди про Биківнянські поховання був довготривалим у часі та непростим з огляду на послідовний спротив радянської влади. Розтягнувшись на кілька десятиліть, він акумулював і перші публікації, зокрема, в діаспорі щодо «Великого терору» в Україні, і намагання шістдесятників дошукатися хоч якоїсь інформації про жертв сталінського беззаконня, і громадську ініціативу пізнішого часу щодо належного пошанування людей, рештки яких знаходили у Биківнянському лісі, і спроби журналістських розслідувань, присвячених періоду політичних репресій в Києві.
Усі ці складові фактично уможливили глобальні зрушення у питанні Биківнянської трагедії, котрі підсумувало рішення Урядової комісії 1989 року, члени якої засвідчили, що рештки тисяч громадян, знайдені у Биківнянському лісі, належать жертвам масових політичних репресій 1937-1941 років. Звісно, що такому рішенню посприяла й сама суспільно-політична атмосфера того часу, позначена переосмисленням минулого, прагненням подолати наслідки тоталітаризму й розбудовуванням життя на засадах демократії та відкритості.
Одним із тих великих достойників, наполегливих активістів, котрі вимагали від радянської влади правди, виваженого дослідження цієї трагічної сторінки української історії був Сергій Кисельов (05. 02. 1954, Київ – 11. 12. 2006) – журналіст і письменник. Родинне оточення Сергія Володимировича (батько Володимир – знаний прозаїк і журналіст, брат Леонід – яскравий і відомий поет) не лише посприяло розвитку його творчих здібностей, а й сформувало чітку громадянську позицію, зацікавленість київською тематикою. Закінчивши Київський педагогічний інститут, він трохи повчителював, але згодом повністю перейшов у журналістику. Перелік засобів масової інформації, в яких працював Сергій Кисельов, засвідчує як його професійний рівень, так і долученість до обговорення найактуальніших, найболючіших проблем тогочасного українського суспільства. У журналістській біографії С. Кисельова фігурує робота на таких потужних і впливових радіостанціях, як «Свобода» і «Німецька хвиля». А газети «Молодь України», «Известия Украины», «Киевские ведомости», журнал «Людина і світ», «Литературная газета» – видання, які наприкінці 1980 –х – початку 1990-х мали не лише потужні наклади, а й друкували важливі суспільно-політичні матеріали, найсвіжішу інформацію з поточного життя.
Першою публікацією у радянській пресі про поховання жертв політичних репресій 1937-1941 років у Биківнянському лісі якраз і стала стаття Сергія Кисельова «Тайна Быковнянского леса», розміщена 30 листопада 1988 року в «Літературній газеті». Вона прикметна з кількох посутніх моментів: по-перше, під великий сумнів ставилася радянська парадигма про поховання у Биківні «радянських воїнів, партизан, підпільників, мирних громадян, замучених фашистськими окупантами», по-друге, на всесоюзному рівні озвучувалась альтернативна версія щодо знайдених у лісі рештків людей, по-третє, були зафіксовані усні свідчення місцевих мешканців, важливі для подальшого з’ясування обставин функціонування колишньої спецділянки НКВС УРСР у Биківнянському лісі. Зокрема, подаються спогади мешканця селища Биківня П. Куковенка щодо зовнішнього вигляду цього секретного об’єкту, які з часом стали вже хрестоматійними: «Паркан зелений поставили в лісі у 1936 році. Метри два з половиною – три. Дошки – внапусток, жодної щілинки. Хто його будував – не знаю, мешканців села не залучали. У війну німці тут нікого ні стріляли й трупи не звозили. Ми бачили й чули. Знали ми про Бабин Яр! Трупи возили до війни. Ми ходили біля паркану часто, й гриби збирати, й корів пасти, й на озеро Рибне – купатися. Вночі, коли вантажівки з трупами приїжджали, в них там лампи горіли. Але, мабуть, від акумуляторів, тому що дроти туди не йшли – ні електричні, ні телефонні».
Енергійний, послідовний і небайдужий Сергій Кисельов не полишав тему Биківнянських поховань і у подальшому, уважно слідкуючи за роботою Урядової комісії, а також слідчої групи Київської міської прокуратури.Його публікація від 5 квітня 1989 року так само у «Літературній газеті» зафіксувала моральну перемогу журналіста та зацікавленої громадськості, адже офіційні органи визнали, що у лісі під Биківнею поховані жертви сталінських репресій. У цій невеличкій статті С. Кисельов оприлюднив перші встановлені прізвища 14 незаконно репресованих мешканців Києві та області, стандартно звинувачених у контрреволюційній, диверсійно-терористичній діяльності та шпигунстві. Також з посиланням на співробітників слідчої групи прозвучала чітка атрибутація спецділянки у кілька гектарів за органами НКВС та вказувалось одне із місць розстрілів – колишній Жовтневий палац у Києві. Зрозуміло, що подібна «сміливість» слідчих була зумовлена суспільно-психологічними зрушеннями в суспільстві, проголошеною політикою «гласності та перебудови», тиском громадськості, яка не дозволяла учергове змовчати або сфальсифікувати інформацію про Биківнянську трагедію. Проте реакційні тенденції так само не втрачали свої сили, комуністична влада неохоче визнавала свої злочини, що, вочевидь, дало підстави С. Кисельову до висловлення певних застережень: «.. схоже, що все таємне, пов’язане з архіпелагом Биківня, стане явним. Однак, насторожує, що величне торжество відновлення історичної та юридичної справедливості може бути знову затьмарене недомовками. Уже лунають керівні голоси, що рекомендують згорнути слідство, щоб не доводити його до ексгумації биківнянських поховань, до повного з’ясування обставин, які можуть відкритися у результаті цих розкопок».
Інші статті журналіста, опубліковані у газетах «Литературная газета», «Вечірній Київ», «Культура і життя», продовжили інформувати українську спільноту про віднайдені факти, речі з Биківнянських могил, причини політичних репресій 1930-х – 1940-х, обставини загибелі встановлених жертв. На підставі цих матеріалів, С. Кисельов 12 жовтня 1990 звернувся до Прокурора УРСР М. Потебенька з вимогою довести розслідування Биківнянської справи до логічного та юридичного завершення, з’ясувати, хто брав участь у знищенні громадян, виносив смертні вироки, розстрілював у в’язницях. Думається, що його постійні нагадування владі про обов’язок перед биківнянськими жертвами вкупі із листами та запитами родичів репресованих, представників громадських організацій змусили Генеральну прокуратуру зрештою поставити офіційну крапку в цій справі. Щоправда, чекати довелось фактично аж до 2001 року, та й не на всі запитання були отримані відповіді.
Ще однієї великою заслугою Сергія Кисельова можна вважати публікацію у журналі «Сучасність», адже інформація про місце масових поховань сталінського терору в Биківнянському лісі вийшла за межі СРСР. Від попередніх спроб представників української діаспори розповісти про злочини НКВС у Києві минуло майже сорок років. На жаль, і за часів С. Кисельова, попри його наполегливі старання, правда про Биківню лише почала пробиватися крізь мури тоталітаризму. Журналіст чітко визначив умови, за яких можливе повноцінне відкриття таємниць минулого і, як наслідок, духовне очищення та оздоровлення українського народу: «І все ж ми знаємо не всю правду про Биківню. Вона не буде повною до того часу, поки не відкриються всі надсекретні архіви, і ми поіменно не назвемо тих, хто похований у биківнянському лісі, на Лук’янівському кладовищі, на всіх інших островах гігантського архіпелагу «Биківня». Поки від громадськости будуть приховувати, що в Биківні поряд з останками радянських громадян є останки польських військовослужбовців і цивільних осіб, про що свідчать (повідомляю як очевидець, який був присутній при ексгумації) вилучені із кількох поховань численні елементи воєнної амуніції […], цивільне жіноче й чоловіче взуття, зубні щітки, мильниці, і багато інших предметів […]». Прикро, що закономірні вимоги відкрити архіви та здійснити десталінізацію, закцентовані С. Кисельовим, повноцінно реалізуються аж через 25 років після написання статтей, а робота із встановлення усіх імен жертв сталінських репресій, похованих у Биківнянському лісі, триває досі.
Сергій Кисельов як обдарований автор цікавився тими проблемами, що хвилювали його сучасників. Його репортажі, замітки, аналітичні матеріали завжди викликали жвавий інтерес, незалежно стосувались вони чи свободи слова, чи корупції у владних ешелонах, чи українського минулого. В історії пошуків правди про Биківнянські могили публікації С. Кисельова завжди посідатимуть осібне місце, адже їх вирізняють не лише відчутна емоційна складова, небайдужість самого журналіста, а й по-своєму унікальні відомості, які йому вдалось зібрати й зафіксувати наприкінці 1980-х – початку 1990-х років. У пам’яті людей, яким болить Биківнянська трагедія, ім’я С. Кисельова назавжди зафіксоване у колі тих затятих сміливців, які домоглися зруйнування завіси мовчання та поклали початок подальших ґрунтовних досліджень цього скорботного місця.
Тетяна Шептицька
