Масові таємні поховання жертв сталінських репресій 1937–1941 рр. у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу привернули увагу громадськості ще на початку 1960-х років. У відповідь, у 1970-1980-х рр. радянська влада розгорнула широку пропагандистську кампанію дезінформації, навязуючи суспільству «факти» про поховання у Биківні радянських громадян – жертв нацистського режиму періоду окупації Києва 1941-1943 рр. Хоча правда про справжніх винуватців Биківнянської трагедії – НКВС – була оприлюднена у жовтні 1941 р. у київській газеті «Українське слово». Під час перебудови, у другій половині 1980-х рр. Биківнянські поховання стали місцем громадського паломництва та поминальних заходів із вшанування пам’яті жертв тоталітаризму в Україні. Це стало можливим завдяки зусиллям громадських активістів, зокрема Миколи Лисенка, Миколи Роженка, історика Адольфа Кондрацького, чиї імена назавжди залишились в історії Биківні.
Відомий український історик польського походження, науковець, громадський діяч, А. Кондрацький тридцять років пропрацював в Інституті історії НАН України (1966-1996), а упродовж 50-річної наукової і активної громадської діяльності мав у своєму доробку сотні наукових та публіцистичних праць, зокрема, з історії репресій.
А. Кондрацький народився 17 травня 1934 року у Харкові в сім´ї українських поляків Кондрацьких-Войцехівських. Син т.зв. «ворога народу». Його батько обіймав посаду начальника штабу окремого танкового батальйону особливої бригади Київського військового округу та у вересні 1937 р. на підставі наклепницького доносу був звинувачений у шпигунстві на користь Польщі і Японії та розстріляний. Батька було реабілітовано у 1957 році.
З юнацтва А. Кондрацький мріяв стати істориком, але з клеймом «ворога народу» шансів навчатись на престижному історичному факультеті Київського університету практично не мав. Зважуючи на це, при вступі до університету написав в анкеті, що його батько помер природним шляхом.
У 1958 р. закінчив історико-філософський факультет Київського університету, тоді ж отримав звання майстра спорту з туризму. У 1958-1964 рр. працював старшим бібліографом Республіканської бібліотеки УРСР (нині Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого), там потоваришував із близькими по духу людьми – відомими українськими шестидесятниками Борисом Мозолевським та Іваном Світличним. У 1964-1966 рр. у видавництві «Наукова думка» редагував історичну літературу. З 1966 по 1996 рр. працював в Інституті історії НАН України. У 1975 р. захистив кандидатську дисертацію. Досліджував проблеми історії України і Польщі, бібліографії, документалістики, краєзнавства та картографії. У 1992 р. ініціював встановлення пам’ятного знаку жертвам репресій поблизу Жовтневого палацу (у 1930-х рр. – будівля НКВС УРСР).
Активно підтримував роботу з пошуку місць масових поховань жертв репресій та їх належного вшанування. В цій праці був одним із перших дослідників місця таємного масового поховання в Биківні жертв політичних репресій, розстріляних у Києві органами НКВС у 1930-х на початку 1940-х років, де також похований його батько. Брав активну участь у кампанії по створенню у Биківні державного історико-меморіального заповідника.
Від 1996 р. – голова Київського товариства політв’язнів і жертв репресій, водночас у 1998-2008 рр. – заступник голови, від 2008 р.– секретар комісії Київської міської ради з питань реабілітації прав громадян України, які постраждали від політичних репресій. Разом з архітектором С. Волковим та дослідниками Биківнянських поховань М. Лисенком та М. Роженком ініціював звернення до голови Київської міської державної адміністрації щодо будівництва на місці масових поховань жертв репресій 1937–1941 рр. у Биківні храму Св. Пантелеймона-цілителя, який став би духовним дороговказом для майбутніх поколінь. У квітні 2003 р. був обраний Віце-президентом Міжнародної асоціації жертв політичних репресій країн СНД. Разом з Г. Гайовим, М. Роженком, О. Сергієнком та ін. висвітлював проблеми політрепресанстського руху на сторінках журналів «Вітчизна», «Віче», «Всесвіт», «Зона», «Наука і суспільство», «Український історичний журнал», газет «Вечірній Київ», «Вісті з України», «Голос України», «Демократична Україна», «День», «Дзеннік Кійовський», «Рабочая газета», «Сільські вісті», «Столиця», «Українське слово», «Хрещатик» та ін. Є засновником альманаху «Часопис київського політрепресанства».
Як людину великого авторитету його обрали до керівних органів на І-XVIIКонгресах Спілки Поляків України. Працював у проекті «З польських родин». Спільно з доктором Генріком Стронським започаткував Товариство Польських науковців України. Брав активну участь в діяльності Київського Польського Культурно-Просвітнього товариства імені Адама Міцкевича та як член редколегії польської газети «Дзеннік Кійовський». У 2001–2003 рр. організував сходження до найвищих гірських вершин України та Європи.
Був автором ідей, організатором і доповідачем низки науково-практичних міжнародних та всеукраїнських конференцій, присвячених проблематиці захисту прав репресованих, вдосконаленню українського законодавства в цій галузі, а також важливим темам, пов’язаним з волинською трагедією. Останньою його науковою працею була доповідь «Польський слід у Биківнянських похованнях» на науково-практичній конференції «Спільне минуле. Українці та поляки – жертви комуністичного терору», приуроченій до 75-й річниці Катинського злочину, яка відбулась у приміщенні Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Кураса 25 березня 2015 р.
За багаторічну плідну працю А.Кондрацький відзначений високими державними нагородами України та Польщі: орденами «Знак Пошани» (Україна, 2004), «За Заслуги ІІІ ступеню» (Україна, 2005). У 1999 р. йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча культури Польщі. За вагомий внесок у зміцненні польсько-української дружби, нагороджений орденом Хреста Грюнвальда Республіки Польщі (2009), а 9 квітня 2015 р. – однією з найвищих нагород Польщі – Хрестом Кавалера Ордену за Заслуги, за популяризацію польської історії, культури та плідну діяльність у розвитку польської спільноти на Україні.
Помер Адольф Адольфович Кондрацький 25 квітня 2015 року у м. Києві.
Життя Адольфа Кондрацького є прикладом служіння людям для теперішніх та майбутніх поколінь, досягнення високої мети встановлення справжніх братерських відносин між Україною та Польщею.
Валерій Філімоніхін
