У часи сталінського терору суттєво постраждала від переслідувань Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка захищала й виборювала право проведення служб народною мовою, будувалась на засадах незалежності Української Церкви від будь-якої чужої церковної влади. Самостійність й національна зорієнтованість УАПЦ не могли не викликати агресії більшовиків. Політичні репресії, арешти й заслання священників, звинувачення у «петлюрівщині», а згодом і розстріли найвищих ієрархів призвели до того, що станом на 1938-1939 роки УАПЦ припинила своє існування. А першому митрополиту УАПЦ Василю Липківському та багатьом архієпископам судилась мученицька смерть у катівнях НКВС. З-поміж розстріляних очільників УАПЦ опинився і відомий церковний діяч Костянтин Малюшкевич.
Костянтин Сергійович Малюшкевич народився 2 лютого 1890 року в с. Жилинці Шепетівського району Хмельницької області в родині священника. Тож вибір життєвого шляху як духовного служіння людям був закономірним. Майбутній архієпископ здобув серйозну церковну освіту, закінчивши Волинську духовну семінарію в місті Кременець, згодом – Житомирську у 1912-му, а 1916-го і Київську духовну академію. У 1915 році Костянтин Малюшкевич був висвячений на священника, а вже за шість років він здобув честі статиделегатом Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ (14-30 жовтня1921 року).
У 1922 році митрополит Василь Липківський та єпископ Юхим Калішевський висвятили Костянтина Малюшкевича на єпископа Уманського УАПЦ. Подальші роки діяльності святого отця – це участь у розбудові Церкви та посідання різних посад від заступника голови «Всеукраїнської комісії по унормуванню життя УАПЦ», архієпископа Київського УАПЦ до заступника Голови Президії Всеукраїнської Православної Церковної Ради. Незважаючи на напружений графік, архієпископ зумів поєднувати служіння із науковою діяльністю, друкуючи в часописі «Церква і Життя» статті з екзегетики.
Наприкінці 1920-х – початку 1930-х років архієпископ Костянтин уповні відчув «інтерес» радянської влади до УАПЦ. Відомо про тиск на нього та кількаразові арешти радянськими спецслужбами: ДПУ у 1926 році в Харкові, у 1931 і 1932 рокаху Києві за проведення «контрреволюційної діяльності», НКВС у 1937 році. Після арештів 1931-1932 років більшовики заборонили Костянтину Малюшкевичу провадити богослужіння та полишати Київ. Але й на цьому «червоні богоборці» не заспокоїлись, змусивши у 1934 році архієпископа Костянтина відійти від церковних справ. Тож останні роки Костянтин Сергійович працював на світських роботах: бухгалтером, палітурником, а на момент останнього арешту 19 липня 1937 року – бухгалтером мотофлоту Київського міського комгоспу.
Співробітники Київського облуправління НКВС УРСР не стали виокремлювати справу Костянтина Малюшкевича, об’єднавши матеріали на багатьох архієреїв та священників УАПЦ (Юхима Калішевського, Костянтина Малюшкевича, Дмитра Оробинського, Леонтія Мачуговського, Сави Бідношия (Бєдношия), Івана Безпалька та інших)в одну – справу «контрреволюційної церковно-націоналістичної фашистської організації», яка, на думку чекістів, проводила антирадянську діяльність, плануючи збройним шляхом повалити радянську владу в Україні.
В архівах радянських репресивних органів збереглося два протоколи допитів Костянтина Малюшкевича – від 10 вересня і 14 вересня 1937 року. Вірогідно, що під психологічним або фізичним тиском архієпископ визнав пред’явлені звинувачення та вже на першому допиті свідчив, що разом із колегами сприйняв затвердження Конституції СРСР (1936) «з контрреволюційних позицій», що пожвавило активність організації. У чому ж полягала антирадянська пропаганда служителів УАПЦ? Костянтин Малюшкевич на допиті від 10 вересня 1937 року твердив, що «пряма агітація проти Радянської влади учасників організації на периферії повинна була проводитися шляхом введення у церковно-богослужебний текст нецерковних націоналістичних пісень (Шараєвського), пісень-молитов за Україну та інших антирадянського змісту». Те, що в очах чекістів пісні-молитви за Україну дорівнювались найтяжчим злочинам багато говорить про справжнє ставлення більшовиків саме до української за духом церкви. Співробітники НКВС змусили Костянтина Малюшкевича визнати його відхід від церковної діяльності прикриттям, яке приховувало керівну роль архієпископа у «контрреволюційній церковно-націоналістичній організації», та свідчити про зв’язки із зарубіжжям в особі митрополита Іоанна (Теодоровича) у Канаді та Євгена Бачинського, уповноваженого представника ВПЦР УАПЦ (Київської) в Західній Європі.
Жодних доказів у цій груповій справі не існувало, співробітники НКВС обмежились самообмовляннями священників та інформацією про внутрішні справи й контакти церкви, котрі чекісти традиційно зарахували до «доказів» ворожої діяльності.
Незважаючи на сподівання родини, що смертний вирок архієпископу замінили на заслання, Костянтина Малюшкевича разом з усіма, хто проходив у справі, розстріляли 22 вересня 1937 року. Ймовірним місцем поховання єпископа, як і десятків тисяч тіл інших громадян, знищених більшовицьким режимом, стала таємна спецділянка НКВС УРСР у Биківнянському лісі.
Тетяна Шептицька
