Людині не дано осягнути власне майбутнє, та це не заважає їй про нього мріяти. На початку ХХ століття, у буремні роки військового протистояння імперій і народів, єврейський хлопчик із варшавського передмістя Прага мріяв про театр. І театр прийшов у його життя й покликав служити сцені – до останнього подиху, як і належить справжньому акторові.
Генрі (Генріх) Тарло народився 5 березня 1898 року у Варшаві, в багатодітній родині. Батько мав ремісничий фах кушніра (гарбаря) і прагнув, аби діти мали забезпечене життя, вільне від нестатків і поневірянь. По закінченні Празької чоловічої гімназії у 1914 році Генрі Тарло вступив до медичного інституту, де вже навчався його старший брат Бенціон. Але доля визначила їм різні шляхи: прийнятий до гурту варшавських акторів-аматорів, Генрі Тарло вступив до драматичного відділу Варшавського музичного інституту (з 1918 року – Державна консерваторія) і у 1916 році дебютував у одній із постановок мовою їдиш. Відвідування лекцій провідного польського актора Олександра Зельверовича призвело до того, що як випускник інституту він спробував свої сили на сцені варшавського Польського театру, де грав під псевдонимом Зельвич. Цей епізод виявляє протиріччя, яке Генрі Тарло відзначив у своїй автобіографії: «Я повірив, що польська мова – моя рідна мова, мова, на якій я думаю. Я жив ілюзіями чудового життя, яке на мене чекає по закінченні інституту». Майбутнє показало, що володіння двома мовами – рідною за фактом народження (їдиш) і загальноприйнятою у рідній країні (польська) – урізноманітніло і, одночасно, ускладнило його життя.
1918 року Генрі Тарло поочав працювати у славнозвісній «Віленьській трупі» театру їдиш, де незабаром його призначатимуть на провідні ролі. У 1920 – 1921 роках, з початком польсько-радянської війни, Генрі призвали на військову службу до польської армії. Незважаючи на те, що йому не судилося брати участь у бойових діях, у подальшому сам факт його належності до тих, хто був готовий захищати незалежну Польщу, став приводом для звинувачення його у співпраці з польською військовою розвідкою (дифензивою).
Після звільнення зі служби у 1922 році Генрі Тарло вирушив до Німеччини, де вперше спробував свої сили як помічник режисера в одному з театрів Берліна. У 1924 році, отримавши дозвіл на виїзд до Бухаресту, він приєднався до гастролей «Віленської трупи». Наступні два сезони Генрі Тарло знов працював у Вільно (Вільнюс): нові постановки, режисура, спроби потрапити до Радянського Союзу і омріяного усіма єврейськими акторами ГОСЕТу (абревіатура, яка використовувалася в розмовній і письмовій мові для позначення державних єврейських театрів).
Мрія здійснилась: отримавши радянське громадянство, Генрі Тарло протягом семи сезонів – з 1927 по 1934 роки – працював на сцені Державного єврейського театру УРСР у Харкові. Театральна преса відзначала талант характерного актора «з чудовою дикцією і завжди виправданими рухами». Глядачі висловлювали свою прихільність до його емоційного виконання багатопланових ролей – облудного єврейського месії у виставі «Шапсай Цві», єврея-колоніста Ківе у «Ніт гедайгет» («Не тужити») та генерал-губернатора фон Валя у «Гірш Лекерт».
1934 року Харківський єврейський театр було об’єднано з київським і частина трупи переїхала до нової столиці. Генрі Тарло залишився у Харкові й деякий час працював у Театрі робітничої молоді (ТРОМ), аж поки не отримав запрошення до Польського державного театру УРСР у Києві. Це сталося 1936 року, а вже за рік «польське походження» варшавського єврея на ім’я Генрі Тарло виявилось для нього фатальним.
Його заарештували 20 червня 1937 року у Москві, де він, імовірно, переховувався, намагаючись уникнути арешту. Звинувачення у шпигунстві «на користь однієї з іноземних держав» і участі у контрреволюційній організації «Польська організація військова» (ПОВ) базувалися на показах свідків, більшість із яких були варшавськими євреями, розкиданими по усьому світові – від Москви до Буенос-Айреса.
Слідство проводилося у Києві, допити тривали протягом липня і не дали слідчим очікуваного результату: Генрі Тарло відкидав усі обвинувачення, стверджуючи, що «в СРСР займався лише творчою роботою, пов’язаною з театром». Документи справи почасти відтворюють надзвичайну напругу, яка створювалася у слідчій камері цим талановитим атором: Генрі Тарло відмовився від тексту призначеної йому ролі та запропонував власне режисерське рішення фінального акту п’єси із назвою «Життя». Цього разу він не розраховував на глядачів.
Розв’язка була трагічною. Генрі Тарло розстріляли 17 вересня 1937 року, за рішенням вищої двійки, на підставі наказу НКВС СРСР №00485 від 11 серпня 1937 року (так звана «польська операція НКВС»). Реабілітація у справі Генрі Тарла відбулася 1989 року.
Олена Полідович
