Масові репресії викладачів і студентів Київського державного університету є досі мало вивченою сторінкою історії цього вищого навчального закладу. Під переслідування, заслання чи розстріл потрапили не лише талановиті та яскраві вчені, як наприклад П. Кравчук, Н. Мірза-Авак’янц, М. Русанівський, М. Зеров, А. Кримський, а й прості студенти, яких обставини, коло знайомств чи світоглядні переконання підвели під нищівний удар НКВС.
Григорій Оксентійович Рудик вчився на ІІІ курсі хімічного факультету КДУ, коли за ним у 1937 приїхав чорний воронок. Попередні 26 років життя не були надто насиченими подіями, але чекісти знайшли необхідні «зачіпки».
Григорій Рудик народився 14 травня 1911 року у с. Хутірське Петриківського р-ну Дніпропетровської області. Походив із багатодітної селянської родини та, ймовірно, до вступу до ВНЗ учителював. Встиг створити родини, був одружений на Галині Олександрівні Бабич (1910 р. н.) та мав трирічну дочку Валентину.
20 жовтня 1937 року Григорія заарештували, звинувативши у скоєнні злочинів, передбачених ст. ст. 54-8 та 54-11 Кримінального кодексу УРСР, а саме в тому, що: «був учасником антирадянської контрреволюційної організації, що стояла на терористичних позиціях».
Перший допит відбувся 9 листопада 1937 р., кількох тижнів вистачило, аби студент визнав себе винним та розповів, що до «антирадянської націоналістичної молодіжної організації» його залучив у травні цього ж року однокурсник Петро Кисіль (Кисель). За словами арештованого юнака, Петро доводив йому, що «при радянській владі немає зростання української культури, що український народ терпить матеріальні злигодні, завдяки неправильній політиці партії, що фактично перетворила Україну в колонію Москви». Сам Петро Кисіль (Кисель) заперечував свою причетність до будь-якої антирадянської організації (допит від 29.10.1937 р.) і обвинувачення проти нього й опосередковано Г. Рудика вже базувалися на очні ставці з однокурсницею – Ганною Крупеник, яка нібито була пов’язана із керівництвом організації і дала завдання на вербування нових членів.
Прикметно, що Ганна Крупеник належала до родини Панаса Любченка, одного із найвпливовіших управлінців і партійних діячів УРСР, дії якого призвели до Голодомору 1932–1933 рр., а саме була сестрою його дружини Марії. Співробітники НКВС після самогубства Панаса Любченка піддали репресіям членів його родини, заарештувавши брата – Андрія Любченка, директора Київського ветеринарного інституту та розстрілявши його дружину – медика Софію Москалець-Любченко (див.: https://bykivnia.org.ua/storinkamy-bykivnianskoho-martyroloha-sofiia-moskalets-liubchenko/). Тож цілком можливо, що з кола знайомих Ганни Крупеник теж формували ще одну організацію.
Співробітники НКВС уміли ламати людей, тож не дивно, що після деяких наполягань і тиску Петро Кисіль визнав провину, вказавши, що завербував до «молодіжної націоналістичної організації» студентів хімфаку: Гречановського Олексія, Балабая Петра, Олевинського Дмитра, Григорія Рудика. А сам Григорій Рудик нібито особисто залучив до організації студентів 3-го курсу Фалькову Ксенію та Красавцева Григорія. Молоді люди підтвердили власні слова на очній ставці 14 листопада 1937 року.
В обвинувальному висновку зазначено, що Григорій Рудик був «активним учасником антирадянської української націоналістично-терористичної організації, яка ставила за мету насильницьке повалення Радвлади в Україні і встановлення фашистського ладу; проводив націоналістичну пропаганду серед молоді університету. Викривається свідченнями учасників організації Киселя і Крупеник». Жодні інші докази в його архівно-кримінальній справі відсутні.
Григорія Оксентійовича Рудика та Петра Корнійовича Киселя розстріляно у м. Києві 26 листопада 1937 р. за рішенням трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР (протокол № 115 від 17.11.1937 р.). Імовірним місцем їх поховання є територія колишньої таємної спецділянки НКВС УРСР, яка розташовувалась у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу, куди впродовж 1937–1941 рр. для таємного поховання привозили тіла закатованих і розстріляних у в’язницях Києва жертв комуністичного режиму.
Наприкінці грудня 1955 р. із заявою до КДБ щодо подальшої долі Григорія Оксентійовича звернувся його родич Володько З. Є. (свояк дружини Рудика Г.) Обліково-архівний відділ КДБ при РМ УРСР, розглянувши заяву та керуючись вказівкою КДБ при РМ СРСР № 108сс від 24.08.1955 р., оголосив заявнику, що його родич «був засуджений до 10 років позбавлення волі та, відбуваючи покарання у місцях ув’язнення, 10 листопада 1943 р. помер від інфаркту серця».
У липні того ж 1956 року у зв’язку зі скаргою дружини Ганни Бабич справу взяли на додаткову перевірку, під час якої слідчі передопитали свідків, які охарактеризували Григорія як чесну і добросовісну людину.
В контексті справи Григорія Рудика особливу увагу привертають свідчення Коновалова Д. В., який з 1929 до 31.08.1937 р. працював в органах ОДПУ–НКВС–МВС УРСР на оперативній роботі, а у 1931–1937 р. обіймав посаду оперуповноваженого 1-го відділу Управління держбезпеки НКВС УРСР. Він розповів, що «31 серпня 1937 р. у день самогубства голови РНК УРСР Любченка Панаса Петровича я за вказівкою у той час Наркома внутрішніх справ УРСР Леплевського був заарештований. Під час слідства до мене слідчими Сараєвим та іншими застосовувались нестерпні звірячі катування, в результаті яких у мене зламали руку, вимагаючи в мене визнання того, що я завербований був Любченко П. П. до підпільної української націоналістичної організації. Не досягнувши жодних свідчень від мене у цьому напрямку, мені була влаштована очна ставка із сестрою дружини Любченко – Крупеник Ганною Миколаївною».
Слідчий погрожував та ображав їх обох, вимагаючи надати свідчення, смикав на допити без сну, практикував різновид тортур – цілодобове стояння на ногах. Наслідком таких знущань стали самообмовляння та підписані протоколи очної ставки. Ганна Миколаївна у сльозах розповідала, що її б’ють і вимагають надати свідчення проти студентів Київського університету, яких вона нібито завербувала.
За висновками Військового трибуналу КВО від 29.12.1956 р. було встановлено, що «Фалькова, Красавцев та Шкільний не притягались до відповідальності у зв’язку із справою Рудика та на попередньому слідстві не допитувались», «справа Крупеник представлена до Військової колегії Верховного суду союзу РСР на предмет припинення за відсутності складу злочину», «перевіркою за обліково-архівним відділом КДБ при Раді Міністрів УРСР встановлено, що на Рудика Г. О. компрометуючих матеріалів немає», так само і як інших об’єктивних доказів щодо його винуватості.
Відтак, у лютому 1957 р. Григорій Оксентійович Рудик реабілітований визначенням Військового трибуналу КВО за відсутністю складу злочину.
А у липні 1990 р. до відділу РАЦСу виконкому Київської державної Ради народних депутатів направлено сповіщення щодо виправлення у записі дати та причини смерті з 10.11.1943 р. від інфаркту серця на 26.11.1937 р. розстріл.
Ярослава Кравченко
