Коли людина досягає певного успіху, на її захист зазвичай стає власна репутація. Та у часи сталінського терору це золоте правило діяло вибірково, а поводження радянських каральних органів щодо українців нерідко визначалось зворотньою логікою. Серед тих, хто у розпал Великого терору потрапив під «розробку» слідчих НКВД, – організатор музично-театральної справи у радянській Україні, заслужений артист УРСР Сергій Каргальський.
Народжений 1888 року в Одесі, Сергій Каргальський замолоду долучився до театру і змінив батьківське прізвище, Слинько, на сценічний псевдонім. За власними спогадами, можливістю зростити в собі акторський талант він завдячував матері, яка, самотужки виховуючу двох синів (чоловік загинув на виробництві у 1890 р.), забезпечила Сергієві навчання у приватній театральній школі ім. П. Мочалова. Українське походження привело його до Українського клубу і товариства «Просвіта». Співи у хорі, участь у Шевченківських вечорах, спілкування з представниками української громади Одеси, – все це визначило творче поле, у якому Сергій Каргальський реалізував свій талант.
1917 року він переїхав до Києва і вступив до трупи Національного театру під орудою Івана Мар’яненка (1917 – 1918). За свідченнями Йосипа Гірняка, театральне середовище Києва сприйняло його як досвідченого актора. У 1919 – 1922 рр. Сергій Каргальський грав на сцені Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка, а у 1922 р. – пройшов відбір до Мистецького об’єднання «Березіль». Під керівництвом Леся Курбаса йому довелось змінити амплуа – від ролей, притаманних українському побутовому театру й модерним виставам, перейти до гротескних образів фабрикантів і капіталістів у політично чинних спектаклях («Машиноборці» і «Людина-масса» Е. Толлера, «Джіммі Гіггінз» за Е. Сінклером тощо).
Подальшу долю Сергія Каргальського визначили його хист до адміністрування і зацікавленість у розвитку українського оперного мистецтва (у 1920 – 1921 рр. він був одним із тих, хто намагався створити українську оперу в Києві). Можливо, до цього додалась також здатність входити до високих кабінетів і вибудовувати особисті стосунки з їхніми «господарями». У 1925 р. Сергієві Каргальському запропонували очолити Державну українську оперу, яку планувалось відкрити у Харкові. Як директор першого українського оперного театру він доклав зусиль до формування потужної трупи і підбору репертуару. На щастя, в країні тривала українізація, і це дозволило Сергієві Каргальському на харківській, а пізніше й на одеській, київській та інших сценах здійснювати постановки українською мовою. Серед них, зокрема, «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Купала» А. Вахнянина, українізовані «Русалка» О. Даргомижського і «Князь Ігор» О. Бородіна. Свій творчий потенціал він реалізував у режисерській праці, перекладах п’єс і створенні лібретто. Однією з останніх робіт Сергія Каргальського стала вистава «Продавець птахів» К. Целлєра на сцені Київського державного театру музичної комедії УРСР, художнім керівником якого він був у 1934 – 1937 рр.
Заарештований наприкінці грудня 1937 р., Сергій Каргальський вперше у житті опинився за ґратами і відчув на собі тиск репресивної машини. Спостерігаючи за арештами тих, хто належав до його мистецького цеху (колишніх директорів оперних театрів Івана Яновського, Федора Гопака, Арсенія Кудріна), він, можливо, усвідомлював стрімкий рух цієї невпинної хвилі й передбачав імовірний сценарій розвитку подій. Та реальність виявилась надто жорстокою: у ній не залишилось місця гамлетівському «Бути чи не бути», адже долю людини було визначено наперед.
Підставою для арешту Сергія Каргальського стали свідчення проти нього інших осіб (зокрема й датовані 1931-м роком). Сьогодні ми ставимось до цих свідчень як до визнання, що людина дотримувалась у своєму житті національно свідомої позиції: визначення «націоналістичний» фактично дорівнює «національний». Власне, і у власноручних показах, які Сергій Каргальський, на вимогу слідчих, писав протягом наступного місяця, він інколи підіймався до рівня правди, відтворюючи у окремих епізодах автобіографії свої справжні почуття: «Я мешкав усі роки революції у Києві та […] не міг не цікавитись суспільним, політичним боком життя. […] Я відвідував наради, читання універсалів на Софійській площі, піднімався на хори під час засідань Центральної Ради. Мене все це цікавило як людину, відроджену 17-м роком до нового національного українського життя. Я переживав період української романтики»; «весь час живучи працею в національному українському театрі, я був радий, що в умовах радянської дійсності створюється дійсно велика культурна справа, яка не мала прикладу в історії українського народу».
Отримавши від Сергія Каргальського власноручні зізнання, у яких він визнавав себе учасником «української контрреволюційної націоналістичної організації» й надавав «належну» оцінку власному життю, слідчі НКВС провели єдиний допит, протокол якого наявний в його архівно-кримінальній справі. Закінчується він твердженням: «Ви утаїли свою шпигунську і терористичну роботу, приховали ряд своїх спільників». Після цього допиту, датованого 22 лютим 1938 року, Сергієві Каргальському довелося півроку чекати на вирішення своєї долі (зокрема, у в’язниці він відзначив і власне 50-ліття). Вирок у його справі виносила Військова колегія Верховного Суду СРСР на своїй виїзній сесії. У протоколі закритого судового засідання, яке відбулося 22 серпня 1938 року у Києві, зазначено, що «підсудний визнає, що є українським націоналістом» і «просить врахувати, що 25 років працював на сцені та прагне залишок своїх сил віддати на користь трудового народу».
Сергія Каргальського розстріляли того ж дня – 22 серпня. Імовірним місцем його поховання є територія колишньої «спецділянки НКВС» у Биківнянському лісі. На той момент цей ліс став останнім прихистком для добре знайомих йому митців, зарахованих владою до кола українських націоналістів. Сьогодні їхні імена – серед тисяч інших, вибитих на стелах Міжнародного меморіалу жертв тоталітаризму 1937 – 1941 рр.
Олена Полідович
