«Вредительски обрабатывал примечания к сочинениям В. И. Ленина» – так в обвинувальному висновку історику Василю Гуристримбі співробітники НКВС записали один із тих «тяжких злочинів», за які прирекли науковця на розстріл. Важко уявити, як взагалі можна «вороже обробляти» примітки до текстів, та шукати у діях гвинтиків тоталітарного режиму якихось аргументів, доказів чи бодай здорового глузду не випадає. Тим паче, що історична наука в роки більшовицької інвазії перетворилася на вкрай небезпечну галузь, де навіть рух у фарватері правлячої Комуністичної партії на застраховував від переслідувань і репресій. За підрахунками Михайла Кузьменка, із 184 репресованих у 1930-х роках науковців України не менше 170 були істориками. Одним із них був і старший науковий співробітник Інституту історії України – Василь Гуристримба.

Василь Васильович Гуристримба народився 1899 року в с. Волоське (нині – Дніпропетровська обл.) у родині колісного майстра. Вищу освіту здобув доволі пізно, закінчивши у 1934 році Московський інститут червоної професури при ВЦВК СРСР. Натомість у ВКП(б) вступив у 1925 році, що, можливо, й допомогло з певними кар’єрними просуваннями. Принаймні сам Василь Васильович засвідчував, що після завершення навчання за направленням ЦК ВК(б)У він став ученим секретарем Інституту історії ВУАМЛІН (Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів).

У 1935 році Василь Гуристримба захистив кандидатську дисертацію та долучився до написання підручника «Історія України», створення якого припало на завершення другої хвилі масового політичного терору проти української інтелігенції. Цілком зрозуміло, що видання так і не побачило світ, бо і В. Гуристримба, і редактори – професор Н. Войтинський, президент ВУАМЛІНу О. Дзеніс також були репресовані. Попри те, що підручник готувався відповідно до марксистських підходів, його авторів звинуватили у належності до контрреволюційних організацій, що мали на меті «здійснити збройне повстання», «ліквідувати сталінське керівництво» і «від’єднати Совєтську Україну від СРСР». 

Василя Гуристримбу заарештували 5 вересня 1937 року. Усі «слідчі дії» вмістилися в три допити від 8 жовтня, 9 жовтня і 17 жовтня 1937 та одну очну ставку зі Степаном Гончаренком, завідувачем відділу друку творів В. Леніна при Партвидаві ЦК КП(б)У. Зрозуміло, що в криваві часи Великого терору заарештовані швидко втрачали сили для опору чекістам, тож і Василь Васильович через місяць перебування у в’язниці НКВС вирішив «безповоротно, раз і назавжди, покінчити зі своїм огидним контрреволюційним минулим і стати на шлях абсолютної щирості перед державним слідством». «Зізнання» Василя Гуристримби стосувалися, зокрема, і того горезвісного підручника. У допиті від 8 жовтня 1937 року науковець стверджував, що планувалося зробити книжку «зрозумілою, доступною для українських мас». Та найважливіше, що почув оперуповноважений IV відділу УДБ НКВС УРСР Тарасовський, що автори хотіли «відобразити все героїчне минуле українського народу, його боротьбу за незалежність, його колосальні творчі сили, показати, що українці завжди прагнули до самостійності». Уже цих слів у 1937 році цілком би вистачило на розстрільний вирок. Тож інші свідчення, витяги з допитів колег і знайомих повинні були лише увиразнити особистість т.зв. «ворога народу» і додати ваги статтям звинувачення. Відтак, Василя Гуристримбу ще звинуватили в тому, що він «ідеалізував боротьбистів» і хвалив А. Хвилю, з 1935 р. увійшов до «антирадянської націоналістичної терористичної організації», «здійснював шкідництво на ідеологічному фронті», з 1936 р. став членом «контрреволюційної троцькістської терористичної організації». 

Історика Василя Гуристримбу засудили до вищої міри покарання вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР. Під час т.зв. «судового засідання», яке відбувалося без участі свідків чи захисту, Василь Васильович просив врахувати його розкаяння та не позбавляти життя. Але «гуманна» совєтська влада вирішила, що науковець за свої «провини» заслужив розстрілу, який відбувся у Києві 25 жовтня 1937 року. Дружину науковці Ованесову (Аванесову) Ксенію Григорівну засудили 27 грудня 1937 року на 5 років виправно-трудових таборів, які повністю відбула. Василя Гуристримбу реабілітували в 1960 році за відсутністю складу злочину.

Тетяна Шептицька

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *